
Мій дев’ятнадцятирічний сусід уже місяць готується до Дня Києва: відкладає гроші, збирає гурт друзів, вивчає програму свята, вишукуючи в ній щось нове, чого не було в попередні роки і, звичайно ж, ділиться своїми «відкриттями». А коли я, не витримавши його чергової передсвяткової лихоманки, спересердя кидаю: «У дні нашої юності такого дня взагалі не було», – на Сергієвому обличчі з’являється таке щире здивування, що мені стає ніяково, бо й справді, звідки йому знати, що ще якихось чверть...