28 травня 2004 року, п'ятниця №78 (17264) останнiй номер RSS
Головна КИЄВЕ МІЙ УКРАЇНА ПОДРОБИЦІ ПОЛІТИКА СУСПІЛЬСТВО МЕДМІСТЕЧКО ПОРАДНИК МУЗОН ГІСТЬ "ЯСК" СПОРТ

 КИЄВЕ МІЙ
28.05.2004

Почали з 1500-річчя
З історії іменин міста

Мій дев’ятнадцятирічний сусід уже місяць готується до Дня Києва: відкладає гроші,  збирає гурт друзів, вивчає програму свята, вишукуючи в ній щось нове, чого не було в попередні роки і, звичайно ж, ділиться своїми «відкриттями». А коли я, не витримавши його чергової передсвяткової лихоманки, спересердя кидаю: «У дні нашої юності такого дня взагалі не було», – на Сергієвому обличчі з’являється таке щире здивування, що мені стає ніяково, бо й справді, звідки йому знати, що ще якихось чверть століття кияни не тільки не мали свята свого міста, а й навіть мріяти про нього не могли.

Ах вернісаж, ах вернісаж…

До 1961 року київські художники відзначали своє, так би мовити, професійне свято 12 квітня. Але після того, як Юрій Гагарін першим подолав земне тяжіння, і цей день став Днем космонавтики, столичні майстри пензля спочатку залишилися без свята, а потім почали влаштовувати його собі у травні. Щоправда збиралися в залах на приурочених до цього виставках.

Наприкінці сімдесятих років минулого століття мешканців із будинків на Андріївському узвозі відселили, і місце, що звільнилося, заселили художники, яким тут надали приміщення під майстерні. Зараз важко згадати, кому першому з них спало на думку відзначити професійне свято не у виставкових залах, чи по майстернях, а під відкритим небом. Головне, що ця ідея сподобалася всім. А оскільки кращого місця ніж Андріївський узвіз годі було й шукати, члени об’єднання молодих художників при Київському відділенні Спілки художників СРСР дружно й завзято  взялися втілювати її в життя. Одна з тих, хто безпосередньо влаштовувала вернісаж на Андріївському узвозі – Наталія Володимирівна Болдирєва, тоді просто Наталя. Як згадує художниця, організатори першої виставки під відкритим небом дуже хвилювалися, бо навіть не знали спочатку, чи її взагалі дозволять проводити. Адже таке пропонувалося вперше і потрібен був дозвіл партійного керівництва. Першим секретарем на Подолі тоді був Іван Салій. Йому ідея художників не просто сподобалася, він навіть став її пропагандистом.
Тому весною 1980 року майстри пензля Києва вперше дістали змогу не лише винести свої роботи на суд широкого загалу, а й вторгувати за них певні кошти, бо їм дозволили ще й продавати картини. Пані Наталя згадала, як вони, побачивши скільки люду зібралося на узвозі, витягнули на вулицю старенький друкарський верстат і почали друкувати гравюри й продавати по карбованцю за відбиток. Їх охоче купували, хоча вони й не мали особливої художньої цінності. Агітувати когось знову зібратися наступної весни вже не було потреби, бо кияни, завдяки художникам, уголос  дивувалися, як могло місто жити без такого свята.

Москва дає добро…

Відбувався перший столичний вернісаж у ті дні, коли в Києві саме йшла  підготовка до відзначення його 1500-літнього ювілею. Ідея відзначення дня народження «матері міст руських» виникла у міськвиконкомі, який тоді очолював Валентин Згурський. Її підтримали у міськкомі партії. Але для того, щоб кияни мали свято свого міста, тоді потрібен був дозвіл Москви і не просто, а самого Політбюро ЦК КПРС. Там же взяли під сумнів навіть докази українських істориків та археологів про дату заснування Києва. Тому, як згадує Валентин Арсентійович, міській владі з допомогою вчених довелося (1980–1981 рр.), відвезти до білокам’яної сотні, якщо не тисячі, доповідних, історичних довідок, уточнень та ще безліч всіляких паперів, аби таки переконати московських наукових світочів, що Київ був містом ще 1500 років тому. Бо результати розкопок, які свідчили, що на місці української столиці було поселення ще три тисячоліття тому, до уваги не бралися. Вимагали доказів, що Київ 482 року таки був містом, хоча це, здавалося б, кожному школяреві відомо з підручників історії. Але не дарма ж у народі віддавна побутує приказка: «Москва сльозам не вірить». От і возила два роки поспіль заступник голови міськвиконкому Галина Менжерес різноманітні папери до Інституту історії та археології АН СРСР. І там нарешті здалися.

А потім, як тоді й годилося, ЦК Компартії і Рада Міністрів України вийшли з проханням до самого Брежнєва. Невдовзі потому Політбюро ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР видали спільну постанову про святкування 1500-ліття Києва. Щоправда й після цього московські газети не раз зле підсміювалися над нами. Досить згадати ядучий фейлетон у «Правді» про те, що кияни, мовляв, до 3333 року вимушені їсти дерев’яними ложками й виделками і з такого ж посуду, бо всю неіржавіючу сталь використали на виготовлення пам’ятного знака на честь 1500-річчя…

Гуртом добре і ювілей відзначати

 Коштів ні на підготовку, ні на саме свято Києву із союзного бюджету не виділили. Тому Україна толокою чепурила, реставрувала, а нерідко й будувала заново історичне минуле своєї столиці. До урочистостей постали і нові Золоті ворота. Російські газети, тоді ніби між іншим, писали, що в Києві комуністи збудували церкву. Але українці на кпини не зважали, а намагалися зробити свою столицю гарнішою, затишнішою і зручнішою для її мешканців та гостей. Кожна область до ювілею за власний кошт і в своїх традиціях звела в Києві ошатне кафе. Як гарні господарі, старалися й самі кияни, прибираючи рідне місто до свята. Люди старшого покоління згадували, що так само дружно й завзято працювали на відбудові Хрещатика після Другої світової війни. У Києві за короткий термін з’явилися нові пам’ятники, монументи, будівлі. Багато з них і досі прикрашають столицю, а скульптурна композиція засновників міста (Кий, Щек, Хорив і Либідь), що на набережній Дніпра, є одним із символів Києва.

Ювілей міста 28 травня 1982 року став святом для всіх його мешканців. Почавшись традиційним уже вернісажем на Андріївському узвозі, він потім заповнив парки й сквери, вулиці і площі міста. Словом, день народження міста вдався на славу!


Всеміське свято – щороку

Коли свято закінчилося, майже одразу кияни поодинці й цілими колективами почали запитувати представників влади: «То що ж, більше у нас таких свят не буде?» За словами Валентина Згурського, і в міськвиконкомі багато хто висловлював жаль з приводу того, що не можна щороку відзначати день народження міста. А чому, власне не можна? Ще раз підняли у міськвиконкомі союзну постанову. Уважно прочитавши її, вирішили відзначати День Києва щороку в останні вихідні травня. Бо в тій постанові, як виявилося, не було вказано конкретної дати проведення свята. І хоча й не без оглядок та очікувань можливого окрику, але почали готуватися до 1501-го дня народження Києва. Галина Менжерес поїхала вивчати досвід Єревана, який тоді єдиним у Союзі щороку відзначав день міста. Але вирішили все робити по своєму, використавши ідею, закладену в програму святкування 1500-ліття Києва. У нас день народження міста й по сьогодні  – свято мистецтва, краси, спорту, свято всіх киян – дорослих і маленьких. 1983 року вперше на Хрещатику відбувся карнавал, а ввечері небо над містом засяяло вогнями святкового феєрверку. Відтоді кожні останні вихідні травня Київ весело й красиво відзначає день міста. Ініціативу святкування дня народження у столиці ще у вісімдесяті роки минулого століття перейняли міста й містечка спочатку України, а потім і всього Союзу. Тринадцятий рік СРСР немає, а традиція започаткована Києвом, живе й досі знаходить усе нових і нових послідовників, тому що вічна, як і наше золотоверхе місто над Дніпром.

Ольга Григорівна Стоян


28.05.2004   Пиво до святкового настрою.


28.05.2004   Нова оселя для Мельпомени.


28.05.2004   Нам без вас не обійтися.


28.05.2004   Транспорт не заважатиме.


28.05.2004   До осені борги треба повернути!.


28.05.2004   Один день в армії.


28.05.2004   На терезах мінуси з плюсами.




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.