Її звати Ольга. Чи пам’ятає моє ім’я? Не знаю. Ми завжди вітаємось, де б не зустрілися. У «де б» – чіткі координати: найближча від мене станція метро, а звідти сотня метрів до фонтанів на широкому тротуарі. Іноді бачила, як вона прямувала до них, по черзі пересуваючи вперед свої поліетиленові торбинки. Там, в одній із просторих ніш з лавочками, часто помічала Ольгу влітку. Вона влаштовувалась по-домашньому. Причісувалась. Читала, напівлежачи,...