Політ невагомості

Про непорушні кордони світу бідних

Ольга як НЛО

Її звати Ольга. Чи пам’ятає моє ім’я? Не знаю. Ми завжди вітаємось, де б не зустрілися. У «де б» – чіткі координати: найближча від мене станція метро, а звідти сотня метрів до фонтанів на широкому тротуарі. Іноді бачила, як вона прямувала до них, по черзі пересуваючи вперед свої поліетиленові торбинки. Там, в одній із просторих ніш з лавочками, часто помічала Ольгу влітку. Вона влаштовувалась по-домашньому. Причісувалась. Читала, напівлежачи, газети.

У холоднечу грілася в підземному переході навпроти дверей метро. Вечорами дрімала на лавочці у ніші на платформі. Я кілька разів ділилася з нею тим, що мала у сумці. Наголошувала, що пригощаю. Бо ця жінка нічого ні в кого не просила. Попросила у неї я: дозволу на розмову. Щоб написати про її долю і, може, спробувати якось допомогти. Ольга чемно відмовилась. Я тільки й довідалася, що вона – киянка. А без житла залишилася, бо «так сталося». Ольга завжди в чистому одязі. Від неї не пахне так, як від безпритульних, хоч вона із них. Я не знаю, як їй вдається бути чепурною за таких обставин. Куди вона зникає з ніші на платформі, коли метро на ніч зачиняється. Де ночує тоді і взагалі. Де перебуває, коли не зустрічаю її на звичних місцях, і що її сюди притягує. Чому ніколи не бачила поряд з нею жодної людини: Ольга завжди ходить сама. В її житті нічого не міняється. Той же нескінченний «політ невагомості». Без приземлення.

Територія гідності

На концерті юних музичних обдарувань із багатодітних родин познайомилася із черницями місії Матері Терези у Києві. Вони попередили, що інтерв’ю ніколи й нікому не дають. Запросили просто побесідувати. А в понеділок, середу чи п’ятницю, коли там обідають безпритульні, чекали вже як помічника.

Мені видали фартух. Сестра наливала в глибокі миски борщ із величезної каструлі. Я і дівчина-волонтер розносили його та хліб з чаєм на столи. Обід починався й завершувався тривалою молитвою. Не в одного за столом (переважно в чоловіків) були синці на обличчі й ознаки алкогольної залежності. Більшість скидалася просто на занедбаних. Деякі, може, мають домівку, але в ній нічого їсти. Та мені здалося: кожен приїздить тричі на тиждень зі свого неприкаяного напризволящого за порцією не тільки гарячої страви. А й гідності. Щоб відчути себе не бомжем, а людиною.

Був ще один мій день у місії Матері Терези: коли роздавали щомісячні пайки багатодітним родинам. Відповідала за чай, олію, миючі засоби. Кожен волонтер вкладав у чергову сумку «свої» продукти, зазираючи у список, скільки чого належить сім’ї з певною кількістю осіб. Уточнювали це українською, російською, польською й англійською мовами – хто якою розмовляв. Працювали швидко, весело.

Сестра Тереза попередила: мій журналістський здобуток у місії – тільки те, що побачу й відчую. Ніяких розпитувань. Дещо про сестер я розвідала поза місією. Зокрема, що одну жінку вони врятували цілющою маззю від тяжких опіків, а друга, завдяки їм, порвала з наркотиками. Але розшукати цих жінок не вдалося, а сестри, мов партизани, у відповідь тільки усміхалися.

Я збагнула таємницю бідності: родини, яким допомагає місія, не хочуть, щоб про їхню скруту знав увесь світ. Що треба сприймати як непорушні не тільки приватні території багатіїв за високими парканами, й території особистостей тих, які із власності мають лише свої ніші на Голгофі. Котрі тричі на тиждень піднімаються по вузьких східцях на високий пагорб до місії Матері Терези. Або ходять по Києву, як моя на крихту знайома безпритульна Ольга, ще загадковіша за НЛО…