У роки студентської юності в парку імені Тараса Шевченка мені жодного разу не довелося побачити цих звірят. Можливо, тоді тут було галасливіше, а ще, певне, ритм життя у нас, молодих, тоді був таким, що ми просто не встигали чогось помітити. Пробігали, не зупиняючись, через парк від жовтого університетського корпусу до червоного й навпаки, постійно поспішаючи, тому нерідко не те що вгору не підіймали голови, а не завжди встигали помітити й того, що під ногами траплялося. Та й нині, певне,...
