В’язки ягід, яблук і навіть сушені гриби…

У роки студентської юності в парку імені Тараса Шевченка мені жодного разу не довелося побачити цих звірят. Можливо, тоді тут було галасливіше, а ще, певне, ритм життя у нас, молодих, тоді був таким, що ми просто не встигали чогось помітити. Пробігали, не зупиняючись, через парк від жовтого університетського корпусу до червоного й навпаки, постійно поспішаючи, тому нерідко не те що вгору не підіймали голови, а не завжди встигали помітити й того, що під ногами траплялося. Та й нині, певне, студентам не до споглядання навколишньої природи. Нею здебільшого милуються молоді мами, що неспішно катають візочки алеями парку, та люди середнього і старшого віку, які вже встигли зрозуміти, що кожна хвилина життя – безцінна та неповторна, як і кожне дерево, квітка чи жива істота, котрих не так і часто зустрінеш у великому місті.

Давні приятелі

На лавці біля дитячого майданчика сидить немолода пані у крислатому капелюшку, що вже давно вийшов з моди. Підходжу ближче і радію зустрічі, бо виявляється, це давня моя знайома Ольга Кузьмівна. У ті часи, коли ми по молодості не помічали нічого навколо, ця тоді ще жінка середнього віку, мешкаючи неподалік, часто ходила у парк гуляти з сином. Тоді ж, каже, вперше й побачила білочку. Думала спочатку, що звірятко випадково прибігло із університетського ботанічного саду, куди жінка теж іноді ходила подихати свіжим повітрям та відпочити від міського шуму. Там цим малим пухнастохвостим створінням – привілля: дерева високі та гіллясті, корму вдосталь та ще й тиша і спокій. А коли раптом і видасться неврожайне літо, звірятам можна помандрувати ближче до людей. Вони хоча й поспішають у справах від станції метро «Університетська», але не помітити та не запропонувати чогось смачненького білочці, що слідкує за кожним рухом своїми блискучими оченятами-намистинками, вмостившись на паркані ботанічного саду, не зможуть. І це таки правда, бо й мені ще жодного разу за багато років не доводилося бачити, аби хоч хтось не зупинився й не запропонував тут хвостатій горішок, цукерку, яблуко, печиво чи хоча б шматочок булки або батона.
Та білочка, яку зустріла Ольга Кузьмівна, як згодом з’ясувалося, не була зайдою, а народилася й виросла саме у парку Тараса Шевченка, бо пізніше, коли жінка почала підгодовувати звірятко, а воно, звикнувши, як замело і добряче приморозило, привело з собою ще кількох своїх родичів. Вони ж, певне, від голоду та холоду втративши пильність, показали своє житло – дупло високо на деревині неподалік фотосалону.
Нині вже немає ні цієї одноповерхової будівлі, ні того старого граба, та й Ольга Кузьмівна приходить тепер до звірят із онуком Костиком. «Теж, певне, годуємо онуків, або й правнуків тієї білочки, яку зустріла тут років тридцять тому», – розмірковує жінка. Деякі звірята беруть ласощі прямо з руки Ольги Кузьмівни, а одне, мабуть, найсміливіше, вистрибує на плече своїй годувальниці. Костик аж захлинається від радості й задоволення, але простягнути руку із цукеркою до білочки боїться, хоч як бабуся вмовляє і переконує, що та йому зла не заподіє.

Дітлахів носить, як кошенят

Особливо цікаво спостерігати за білками навесні, розповідає Ольга Кузьмівна. Щойно сонечко пригріє, у хвостатих починаються весілля. Тоді звірята збуджені і не дуже звертають увагу навіть на найулюбленіші ласощі. Гасають у кронах дерев, вправно перестрибуючи з гілки на гілку, а нерідко і з дерева на дерево. Цікаво дивитися, як вони літають у весняному небі, розпушивши хвости та розчепіривши лапки. Але приземляються завжди вдало, жодного разу моїй співрозмовниці не доводилося бачити, аби якась недолетіла чи перелетіла і, Боже борони, впала з високості на землю. Малі так точно втрапляють на облюбовану гілку і так міцно до неї прикипають усіма чотирма лапками, що залишається хіба дивуватися з такого вміння!
Наприкінці квітня – початку травня у білок появляються дітлахи. Перед цим батьки, як добрі господарі, чистять та прибирають свої помешкання-дупла. «Іноді бувало підведу очі й бачу заклопотане хвостате створіння, яке щось ретельно чистить так, як колись моя бабуся сковороду чи чавунчик», – згадує Ольга Кузьмівна.
Нинішньої весни жінка стала свідком того, як мама-білка переносила своїх малят із одного дерева на інше. Дарма що їсть звірятко, тримаючи ласощі у передніх лапках, усівшись на задні, дітлахів своїх білочка носить у зубах, як кішка. Бере маля за загривок і лізе з ним по стовбуру. Щоправда, з дорогоцінною ще голенькою ношею звірятко рухається значно повільніше.
А от повертається чотирилапа мама за тим, хто залишився у старому гнізді, з блискавичною швидкістю, сяйнувши по стовбуру відчутно поріділим навесні хвостом. Наприкінці травня, розповідає Ольга Кузьмівна, від пухнастого білчиного хвоста залишається лише китичка на його кінці, бо звірятко «полегшує» свою шубку, аби не перегрітися у ній влітку, і найбільше дістається саме найчарівнішій окрасі звіряти.

Білки готуються до зими

«Зате зараз, бачите, які розкішні хвости відростили», – звертає увагу співрозмовниця на чотирилапих, яких уже зібралося поживитися принесеним харчем аж троє. Двоє явно молодших білченят несміливо та сторожко хапають здобич і відбігають подалі.
Ольга Кузьмівна пропонує пройти в парк, де у дерев густіші крони, щоб показати, як білки готуються до зими. Всього за десять-двадцять кроків від дитячого майданчика дерева й справді кучерявіші та гіллястіші, бо старші за віком. Саме у дуплах їх стовбурів аж під самісіньким небом і облаштували собі домівки паркові білочки. От дивина: біля кількох «хатинок» на гілках сушаться в’язки ягід та яблук, з-поміж яких скрючилися навіть сушені гриби. Де тільки дістали їх хвостаті в центрі міста?!
«Білки під осінь стають запасливими, – пояснює моя співрозмовниця. – Уже не з’їдають одразу те, що їм приносять, а забирають із собою і як справжні добрі господині заготовляють на зиму». З «хатинки» вистрибує хвостате звірятко й починає «перебирати» низку, певне, визначає, чи вже готові плоди до зберігання. Мабуть, що ні, бо білочка знову ховається у дуплі. Туди ж до своїх домівок швиденько дістаються й троє звірят, що, легко й безшумно перестрибуючи по землі, прибилися слідом за нами від дитячого майданчика. Завтра вони, уздрівши свою давню годувальницю Ольгу Кузьмівну або ще когось, хто принесе їм горішки, яблуко чи ще щось смачненьке, знову довірливо спустяться на алеї парку імені Тараса Шевченка. Дай Боже, щоб так було ще довго-довго і наші праправнуки через багато літ могли побачити білочок у центрі столиці та поспостерігати за їхнім життям.