Хто автор… укусу
Десь на початку 80-х років в одному із сіл нашого району стався неприємний випадок. Щось між собою не поділили секретар комсомольської організації колгоспу і директор сільського будинку культури. Пристрасті розгорілися так, що навіть дійшло до бійки. Але суперники були, як кажуть, із різних вагових категорій, і худий та довготелесий ватажок комсомолії нічого не міг протиставити дебелому, фізично сильному «культармійцю». Результат поєдинку можна було передбачити заздалегідь.
Але комсорг не міг з цим змиритися і вдався до оригінального прийому: він вкусив суперника за вухо. Та так міцно, що аматору сцени змушені були надавати допомогу в сільській дільничній лікарні.
Давно вже забулася причина бійки, нема й комсомолу, на ладан дихає сільська культура, а в медичній картці потерпілого тоді чоловіка зберігається унікальний запис. На запитання «Ким укушений?» там дано таку відповідь: «Секретарем комсомольської організації».
«Як сказав товариш…»
Милі серцю студентські роки! У нас вони припали на першу половину сімдесятих. Благословенна пора юності. Навчання в найбільшому й найкращому вузі України. Але це був і період краху ілюзій. Не повністю справдилися надії, що нас, майбутніх філологів, посвячуватимуть у найглибші таємниці професії. На жаль, від першого до останнього курсу перевагу надавали (не ми, а ті, хто складав програми) не стільки профілюючим дисциплінам, скільки так званим методологічним наукам – історії КПРС, марксистсько-ленінській філософії та політекономії, науковому комунізму, вивченню «безсмертних» творів колишніх і сучасних вождів… Та й основні дисципліни було пронизано елементами пануючої ідеології, без яких, мовляв, не сформувався б справжній фахівець.
Часом оця заідеологізованість перетворювалась на справжній фарс.
…Сесія. Іспит з української літератури. Перше запитання в білеті – «…з’їзд КПРС про розвиток радянської літератури». Уже не пригадую, які були інші питання, а от на це, пам’ятаю, почав відповідати так:
– Як сказав Брежнєв на з’їзді…
Молодий викладач (нині відомий професор, авторитетний у своїй галузі вчений – жодною мірою не хочу показати його в негативному світлі, бо що він винен, коли така була епоха) делікатно перебив:
– Перепрошую, але так говорити не можна.
– А як?
– У таких випадках треба вдаватися до слів: «Як сказав товариш Леонід Ілліч Брежнєв…», а краще все-таки: «Як сказав генеральний секретар ЦК КПРС товариш Леонід Ілліч Брежнєв…»
Що тоді казав «товариш Брежнєв» на з’їзді, вже не пам’ятаю. А те, що сказав професор, – закарбувалося назавжди.
Шкода, що так багато часу і зусиль тодішні студенти витрачали на вивчення непотрібних ні розуму, ні серцю так званих «суспільних наук». Тому щиро заздрю нинішнім, яким не забивають голови усяким непотрібом, не вчать бути вірнопіданними.
Язик мій…
У 60-ті роки чи то на пленумі, чи на конференції, чи ще на якомусь збіговиську виступав, як завжди, перший секретар. Люди старшого покоління пам’ятають, що такі доповіді, зазвичай, розпочиналися з характеристики міжнародного становища, гнівного осуду антигуманних проявів світового імперіалізму. Звичайно, сам перший тексту виступу не писав, він лише озвучував те, що підготували інструктори та завідуючі відділів.
Та от біда, навіть прочитати написане і віддруковане на машинці він не міг, оскільки відданість найпрогресивнішим ідеям марксизму-ленінізму і генеральній лінії партії не могли компенсувати відсутності елементарної грамотності. Якщо вищу освіту (сиріч, диплом) йому допомогли здобути торби (із цим проблем не було), то про освіченість годі було й говорити. То ж, механічно читаючи віддруковане на машинці з російським шрифтом, він не звернув уваги на те, що літери «є» в тексті нема. Її замінила інша «е». І коли дійшов до слова «Європа», яке було віддруковане як «Европа», він прочитав це так, як було на папері… На це ніхто не звернув уваги, крім завідуючого районним відділом освіти, який сидів у президії. Філолог за фахом, він не міг витримати наруги над словом. Але ж як ти заперечиш самому «хазяїну»? І все-таки душа вчителя переважила почуття підлеглого. Тож Василь Іванович, ніби вибачаючись, одразу за словом «Европа», що прозвучало з трибуни, впівголоса і якось несміливо, ніби вибачаючись, поправив:
– Європа…
Перший ніби й не чув, продовжував далі. І коли знову наткнувся на це злополучне слово, вимовив так само, як на початку. І так само Василь Іванович поправив:
– Європа…
Наступного дня на засіданні апарату райкому, розглянувши планові питання, перший секретар, ніби між іншим, ні до кого конкретно не звертаючись, запитав: «А той розумний ще працює?»
Усі зрозуміли, про кого йде мова. І вже до вечора того ж дня посаду завідуючого райвно зайняла інша людина.
Воістину: язик мій – ворог мій…
Федір ШЕВЧУК