Високий ранг та черстве серце
Петро – єдиний синок у батьків: викоханий, обцілований, завжди ситий, по-модному одягнений та взутий – одне слово, пестунчик. І хоч ріс у селі, до роботи домашньої не вельми беручким був. Та й не дуже-то його до неї привчали: інколи череду пас. Біля корів вельми не перетрудишся, це радше відпочинок, ніж робота, особливо, коли гарна погода і прихопив з собою цікаву книжку. Луг великий – до городів худобу близько не підпускали, тож завертати Рябу чи Руду часто не доводиться. Таке заняття Петро навіть любив. А ось город полоти чи траву косити – ліпше не проси. Він зрештою й косу тримати у руках не вмів. Зате мав неабиякий хист до малювання, креслення гарно у нього виходило. У школі цінували Петрів талант, сподівалися, що з нього вийде непоганий художник. Може, так би і сталося, якби цей талант далі розвивати. У селі, і навіть в Острозі (на Рівненщині), тоді художньої школи не було, тож хлопець не пішов далі оформлення шкільних стінгазет.
Після випускного Петро подав документи до одного з київських інститутів, але потрапити туди з першого разу йому не вдалося. Сидіти вдома чи йти працювати у колгосп не схотів, бо ж мав стільки гонору – подався на заробітки на Донбас. Через рік повернувся звідти таким городським, що неграмотна мати-колгоспниця не завжди могла втямити, про що він «разгаваріваєт». А вже восени син став студентом – поїхав вчитися у Київ на архітектора. Ото була радість для батьків! Щоправда, сусіди, односельці здогадувалися, що без хабара тут не обійшлося. Та й батько не дуже-то це приховував. Відтепер майже щомісяця він їздив до столиці із повними торбинами всіляких харчів, а коли не виходило, надсилав синові грошові перекази. Одягався Петро стильно, аби не вирізнятися у студентському товаристві своїм селюцьким походженням.
– О, мій Петрусь, черевики носить лише один сезон! – пишалася мати. – І сала не дуже-то хоче їсти. Просить, щоб щось смачніше передавала йому.
І вона з усіх сил старалася: різала і смажила гусей, курей, пекла пироги, збивала домашнє масло, усе найсмачніше – синочку. Коли приїжджав на канікули додому, не знала, де його посадити, на яку перину й подушку покласти спати. На п’ятому курсі син задумав одружуватися – вибрав собі дівчину городську, доньку директора заводу, а не якусь там доярку. Спершу весілля справляли у столиці. На нього поїхав лише сам батько, матір син не побажав бачити у ресторані. Він соромився її показувати друзям. Та й вона сама не схотіла туди їхати, але забажала, аби покликати на синове весілля усю сільську рідню і посадити за столи вдома. Петрові ця ідея не вельми сподобалася, одначе батько наполіг, щоб відгуляти таки весілля ще й у селі.
Отож у неділю приїхали в гості на «Волзі» свати з молодятами. А тут – музики грають, столи ломляться від питва та страв, людей понасходилося… Щонайперше Петро повів молоду дружину до світлиці, де чисто, прибрано – ніде ні пилинки. Глянув на покуть – і зблід від злості: мати не познімала образів. Мерщій сам скидати з них рушники. Але не встиг, бо навідалася стара баба Горпина із ціпком у руці і так ним замахнулася, що Петро вмить зістрибнув на підлогу. Перечити їй не посмів і дружина заспокоїла його: мовляв, старших варто шанувати.
Відгуляли, відтанцювали та й наступного дня молоде подружжя поїхало до столиці. «Волга» ледь зрушила з місця, бо ж у неї навантажили стільки всякого добра: від ковбас до перин.
Петро нечасто навідувався до батьків, коли вчився, а тепер – і поготів. Мати журилася, батько надсилав листи й грошові перекази. Обоє працювали не покладаючи рук, і все – заради єдиного сина. То меблями квартиру йому обставляли, то по шубку онуці їздили до Прибалтики, то для дачі замовляли у місцевих теслярів, певно, з десяток вікон… А літа минали й минали – не зогледілися, як старість підкралася. Першим занедужав батько. Терміново зателефонували Петрові, та не застали його вдома – у справах вкотре подався за кордон. Адже у столиці займав високу посаду, мати казала, що її Петрусь з міністрами за одним столом сидить. Проте приїхав до немічного батька, побув день-другий біля нього і почав збиратися в дорогу.
– У мєня очень важниє проблєми, – пояснив матері.
А вона його благає:
– Синочку, на кого ти нас полишаєш старих? Говори по-нашому, а не по-руськи, бо ж я не все розумію.
…Спершу поховали батька, а через рік пішла за ним у небуття й мати. Власне, і її до смерті доглядали родичі та сусіди, яким син пообіцяв відписати хату. А як мати навіки заплющила очі, геть забув про свої обіцянки. Все, що міг, забрав із собою до столиці, а на дверях ґанку повісив здоровенного замка. У цій хаті ще справили поминки по небозі та й продали. Петро зовсім забув стежку до рідного села. За сім років, що минуло, так жодного разу і не навідався на могили батьків. Їх доглядають, упорядковують родичі. Але вже й хрести похилилися і земля розсунулася, бур’янами поросла. Якось його, тепер високого чиновника на печерських пагорбах, розшукала двоюрідна сестра по телефону і нагадала про землю, де закопана його пуповина, де спочивають вічним сном батьки. «Понімаєтє, мнє нєкогда, у мєня же государствєнниє проблєми».
Яким був байдужим та безсердечним, таким і залишився. Знехтувати пам’яттю батьків – великий гріх. «…Хто матір забуває, того Бог карає, того діти цураються, в хату не пускають». За гріхи рано чи пізно доведеться розплачуватися. Прикро, що саме на таку байдужість не звертають уваги, коли висувають чиновника на вищий щабель влади. Якщо він і за життя не шанував неньки і батька, після їхньої смерті нехтує пам’яттю про них, то знехтує й народом, якому начебто покликаний служити, бо ж за душею – нічого святого.