Острів Капрі: відкриття Коцюбинського
Прощання
Так, час прощання невідворотно наближався. Поетові треба було лаштуватися в далеку путь. Навколо все буяло і цвіло, Рука-Острів манив і вабив. Здавалося, що тепер він, лежачи в морі долонею вниз, раптом перевернувся, і великі пальці-миси з гострими краями-скелями почали підніматися й чіпляти Поета, ніби не бажаючи відпускати. Йому було боляче й тужливо, оскільки і Острів не хотів полишати, і чимдуж додому поривався.
«От би перенести сюди частинку моєї батьківщини! – думав він. – Тоді б не довелося моєму серцю краятися». І ось уже через ліси, степи і моря сюди із берегів Десни доставили поштою маленький паперовий пакуночок із насінням огірків. Їх мали висадити в теплу березневу землю господарі вілли Серафіна, Письменник і Актриса. Адже цієї рослини, що була звабою на їхній батьківщині, не було на Острові серед більш як 800 різних видів. Але не довелося Поетові побачити, як із двох зелених листочків почне розвиватися гудиння, як з’являться на ньому в саду поміж геранню, ірисами і фіалками жовті квіти, немов крапельки сонця… А може, взагалі не приживеться ця рослина тут, на скелях? Бо занадто тендітна, бо любить багато пити, – і не насичену морською сіллю воду, а м’яку, деснянську, присмачену луговими травами...
Урешті-решт переміг Рука-Острів. Але не радів із цього наш Поет, оскільки оті терзання-поривання повернули до нього недугу, тож довелося лежати в ліжку й по кілька днів не виходити з хати. Чи ж так він хотів прощатися з Островом?
І справді: від початку грудня 1911 року, часу приїзду сюди, Михайло Михайлович почувався непогано, а коли настав час розлуки з улюбленим Капрі, занедужав. Дружині Вірі намагався не розповідати всієї правди, а ось у листі до Євгена Чикаленка за 30 березня 1912 р. читаємо просто жахливі речі: «…Мушу по кілька днів лежати і не виходити з хати. Сердечні припадки стали частими, як ніколи, астма мучить, і після кожного припадку я кілька днів одхаркую кров’ю. Що це за новина, не знаю, але дуже вона знесилила мене, і я вже не знаю, як доїду додому». І додає: «Прошу нікому з чернігівців, коли б так трапилось, не розповідати про мою слабкість, щоб не турбувати мою родину».
Однак коли випадала нагода – погожа днина й задовільне самопочуття – Коцюбинський не проминав, як він пише, гуляти і грітись на сонці, бо «погода в нас стоїть чудова, розвивається виноград, все зацвітає, словом – весна (лист до дружини за 15 березня 1912 р.) Назавжди прощаючись із Капрі, він обходить улюблені закутки, вдивляється в очі знайомих капрійців: «Я тепер нічого не роблю, тільки гуляю й читаю. Вечорами буду писати капрійські картинки, як матеріал». Картинки ті оповиті легкою журою, бринить у них музика розлуки, немов жалобний марш: «Як гірко плачуть мої вікна! Вони звикли бачить красу, синє море, а тепер плачуть, білясто-мутні, неначе більма». «Од сонця через море простягся до мене шлях і йде зо мною разом, завжди од моїх ніг, до лиця сонця. Наче сонце каже мені: ось твоя путь, іди до мене…»
Це Коцюбинський робив нотатки до своєї лебединої пісні, незавершеної новели «На острові»… Чи передчував він, що рівно через рік, також навесні, його не стане? І так, і ні. Адже в нього було стільки задумів і мрій! По приїзді з Капрі, ледь одужавши, поїде із сином Юрком у Карпати, аби назбирати матеріалу для нового великого твору про життя гуцулів. Навіть коли хвороба покладе його на півроку до клініки професора Образцова, що навпроти Володимирського собору, він вірить в одужання, повідомляє про свій намір здійснити подорож до Єгипту. Пам’ятаєте написане на віа Крупп: «Сироко приносить до мене з Африки спеку… і аромати Єгипту, а я сиджу і мрію про сонячний край білих пісків і чорних людей, кактусів, пальм і пірамід». Сонцепоклонникові хотілося ще більше сонця, яке йому вже проклало до себе шлях…
Але це буде згодом, а поки що вирушаймо на П’яцетту, аби тут, у серці острова, разом із Коцюбинським попрощатися з Капрі. «Рожевий поміст. Жовтий будинок фунікулера. Підземним гулом гудить фунікулер… Знов вічність одбиває 15 хвилин. Море шумить. По Монте-Соляро повзе сивий туман», – занотує він у записній книжці. Саме таку картину спостеріг і я того останнього ранку перебування на Капрі. Звечора раптом повіяло вогкістю. Тож ранок виявився хмарним, Монте-Соляро заховалася в тумані, було важко дихати. Недарма землячки-українки казали мені, що то влітку тут – рай, а восени та взимку вологість така, що навіть білизна в шафах починає пахнути цвіллю, а одяг – хоч викручуй. Але, все ж, то був червень, що лише на часину нагадав про осінь, – і сонце швидко розвіяло хмари, і гори рожево заблищали на обрії. П’яцетта почала наповнюватися людьми. Сині, білі й зелені парасолі, що прикривали кіоски з напоями і пресою, розквітли, мов квіти на узгір’ї. Ось око моєї відеокамери фіксує в натовпі літню огрядну пані, яка за допомоги залізної рамки намагається по сходах дістатися церкви Санто Стефано, дзвін якої скликає до вранішньої молитви. А поряд із входом до храму – кілька сувенірних крамничок, де здебільшого керамічні тарелі, кружки, скриньки: синьо-жовтий розпис вдало гармонує з ликом самого Капрі.
А он там, віддалік, на брязкітливій електричній таці чорнявий, із довгими пасмами волосся молодий капрієць везе речі чергового форестьєра, який повагом іде слідом… Але вже час до готелю, звідки мене поведуть так само, як отого туриста, але вже в зворотній бік. Зазираю до муніципального скверика, де ми щовечора зустрічалися із заробітчанами з України. Тут нині тихо й порожньо. Лише в округлому невеличкому басейні мармуровий юнак на постаменті і в оточенні червоних рибок продовжує ридати на оголеному тілі нареченої. А на порожні лавочки згори, із плетива рослин, що утворило шатро, впали величезні жовті квіти, схожі на лілії. Вони відцвіли, тому зів’яли і стали схожими на зім’яті хусточки…
Ще кидаю погляд із бельведеру на Пунта Трагара – на Фаральоні, Маріна Піккола і на море, куди вийшли, немов на ярмарок, численні човники, човни, кораблі й кораблики. Тобто пройшов я улюбленим маршрутом Михайла Коцюбинського. А вже неподалік готелю, у парку, раптом побачив оливкове дерево: плоди на ньому були ще зелені, тому малопомітні, але найбільше здивував стовбур. Уявіть собі: вгорі – розкішна крона, а знизу і далі – не просто дупла, а наскрізні дірки і дірочки, у які можна спостерігати обриси монастиря Чертози! Як же тримається це дерево, як росте, як родить? З усього видно, йому байдуже, що тіла вже майже не лишилося, – тягнеться до сонця, шелестить буйним листям, родить!
Такий принцип сповідував і наш видатний письменник Михайло Коцюбинський впродовж усього життя. Йому казали лежи в ліжку, а він дерся на гору; йому радили не їхати на Капрі, бо там звивисті стежки, а він їхав і ходив саме тими стежками; його застерігали не зазирати в саму пащу Везувію, а він таки зазирнув і дивом урятувався. І коли влітку 1912-го, уже смертельно хворий, хоч і не зміг побути на Капрі, зате відвідав улюблену Гуцульщину…
А Капрі він марив до скону. Якось наприкінці травня 1912-го, коли в Чернігові цвіли яблуні, коли була «вдень земля од кульбаби – як зоряне небо, уночі небо – наче цвітуча кульбабою лука», йому раптом здасться, що він на Punta Tragara пірнає в море. «Його ніжна блакить наливається в мене крізь очі і сповнює ущерть. Сонце розтоплює скелі, а само на крайнебі задивилось у дзеркало моря і підпалило воду». І почали складатися рядок до рядка сторінки його останнього твору «На острові». Він так його й не завершить (але подасть до друку 1 січня 1913 р. до «Літературно-наукового вісника»), як і недоскаже всього, що хотів сказати і сучасникам, і нам, майбутнім поколінням українців.
…Його ховали, коли в Чернігові буяла рання весна. Навіть розквітли яблуні, неначе прощаючись із творцем їхнього цвіту. Його кохана Олександра Аплаксіна згадувала, як на східцях будинку маляра Михайла Жука вони виготовляли вінки. «Квіти приносили безперервно… Хтось приніс кошик біло-рожевого цвіту яблуні. «Цвіт яблуні» – скорботно промайнула думка… Я згадала, що Михайло Михайлович писав мені з Капрі.., як приємно було йому там бачити розквітлу яблуню». Вона сплела вінок із цього цвіту, і він був найкрасивішим з-поміж усіх. Саме його й поклали в труну в головах Михайла Михайловича.
Уже лежачи в київській клініці, Коцюбинський напише Горькому на Капрі, що таки сподівається випити з ним на острові пляшку «Capri bianko» за літературний успіх. Тож я таки знайшов там це «Капрійське біле» в одній із крамничок і привіз до Києва. У редакції «Вечірнього Києва» ми з колегами – кожен по кілька ковтків – випили це схоже на напівсолодке шампанське вино в пам’ять про великого українця. Який в останніх своїх рядках заповідав нам жити в ім’я тих, хто за нас пішов на смерть: «Ave, mare, morituri, te salutant!..» («Будь здорове, море, ті, що йдуть на смерть, вітають тебе!..)
Олександр БАЛАБКО 2005 – 2006 рр.