Запізніла зустріч
Цю просту житейську історію довго смакували в селі. «Таки признав Михайло Костьович Галину за рідну дочку. В житті, як на довгій ниві. Правду кажуть, ні від чого не зарікайсь», – філософствує моя сусідка тітка Ганька, перш ніж розпочати розповідь.Років сорок тому Михайло Костьович працював у колгоспі парторгом. Ходив у білому костюмі та капроновому брилі, а під рукою носив червону папку. Мав вродливу дружину й доньку, але частенько його «плутав біс» і штовхав у гречку. Ну, мав чоловік таке серце, в яке западала не одна гарна жіночка. І таки догрався: у русокосої доярки Надії знайшлася від таємного кохання дівчинка. Людям не треба було довго гадати, від кого дитина. Блакитні очі, біляві кучері дав їй батько.
Сімейний скандал вдома у парторга прокотився бурею та й затих, а з ним і кохання до Надії. Люди ж побалакали та й забули. Згодом Михайла Костьовича райком послав в інший район піднімати відсталий колгосп.
Минуло років із тридцять, і цю історію забули. Надія померла ще не старою, Галина вийшла заміж, народила дітей. А про Михайла Костьовича долетіла в село чутка, що овдовів, паралізованого тепер доглядає рідна дочка.
Якось у його село приїхали будувати ферму земляки. Він запросив їх у гості. Був там і Галинин чоловік, який і не здогадувався, що сидить за столом у не названого тестя. А коли приїхав на вихідні додому, то розповів дружині про ці гостини.
Галина ніч не спала, нарізала та насмажила курей, напекла та наварила, зібрала сумку гостинців і сказала здивованому чоловікові: «Я їду з тобою до батька».
Михайло Костьович і радів, і плакав. Донька й батько проговорили цілу ніч. Додому Галина поверталася щасливою: у неї є батько, вона привезе до нього своїх дітей, а його внуків. Та не встигла, через місяць Михайло Костьович помер...