16 лютого 2007 року, п'ятниця №28 (17930) останнiй номер RSS
Головна АКЦЕНТИ ДНЯ ПОДРОБИЦІ НОВАЦІЯ КУЛЬТУРА КИЯНАМ ПРО КИЯН СПОРТ ДОБРИВЕЧІР

 КИЯНАМ ПРО КИЯН
16.02.2007

“Прізвище в тебе вже є”


Нам не дано обирати собі батька і матір. Нам дано їх любити.

Сповідь після чаю
З етичних міркувань ім’я цієї шанованої в наукових колах людини я зміню, того вона сама забажала. Так ось, коли плівка в моєму диктофоні вже майже закінчилася і вичерпалася тема нашої розмови, спорожніли чашки від духмяного чаю, моя героїня (назву її Вірою Миколаївною) на запитання: “У дитинстві ви ким мріяли бути?” перепитала: “У дитинстві?” І замовкла на мить, а в очах затремтів смуток. “Я просто мріяла вивчитися і домогтися чогось у житті. Мені ні на кого було сподіватися – лише на саму себе. Понад усе завжди хотілося мати батька, якого не пам’ятала, але дуже любила”.
Її дитинство випало якраз на ті роки, що в нашій історії записано одним словом – голодомор. Народилася у 1929-у в селі на Київщині. Про батька – молодого сільського активіста – знає лише з розповідей односельців. Він був неабияким оратором, щоб послухати його щирі палкі промови про радянську владу, переваги колективної праці, люди їхали на підводах, ішли пішки за кілька кілометрів. За цей талант він і поплатився життям у 1931-у. Згодом колгосп у Димерському районі назвали його ім’ям, там поставили йому пам’ятник.
– У дитинстві я не знала, що в мене є матір, – стиха промовила Віра Миколаївна. – Виховувалася в дитячому будинку в Чорнобилі. Якби я не потрапила туди, то не знаю, чи вижила б під час голодомору. Я й зараз пам’ятаю, як у нашому селі попід тинами лежали захололі людські тіла, схожі на скелети. Їх відвозили час від часу на цвинтар.
Одного разу дід Дмитро привіз на підводі немовлят, яких розібрали по хатах. І Вірочка собі взяла одну дівчинку, Олю. Вона була така крихітна. Поклала спати її біля себе на соломі, прикритій рядном, і так тішилася, що має сестричку, що любитиме її, як рідну. Але вранці дівчинка не прокинулася, і вона гірко за нею плакала.
– Якось у дитбудинку мені явився осяяний сонцем красень, – веде далі. – Він розмовляв зі мною не словами, а серцем, його уста навіть не ворухнулися: “Я – твій батько, – говорив мені. – Я тебе завжди охоронятиму, піклуватимусь про тебе, однак не зможу бути з тобою поруч на землі, бо живу на небі”. І в одну мить його образ зник.
– А де ж була в цей час ваша мати? – запитала я.
– Про те, що вона в мене є, дізналася, коли настав час ійти до школи. Вона була вродливою, розумною, вчилася в Києві у політехнічному інституті…
Чужі упродовж життя
Вихованці дитбудинку здебільшого мали лиш імена, своїх батьків не всі пам’ятали – знали, що їх самих знайшли під тином. Про рід і не здогадувалися. Тож коли оформляли документи до школи, директор розпорядився, аби кожна дитина придумала собі прізвище та по батькові. Більшість воліла бути Йосипівнами або Йосиповичами (вважали себе дітьми Сталіна), а прізвище вигадували, кому яке заманеться. Вірочка дуже хотіла стати Соколовською. Це прізвище мала її вихователька – молода і дуже вродлива. Отож ішла вона до директора, щоб її записали Соколовською.
– Ні, – відповів він, – ти не можеш мати таке прізвище.
– Чому? – перелякалася дівчинка.
– Бо в тебе воно вже є, ти Петрова.
– Ой Боже! – розплакалася (три дні поспіль ридала, щоб не бути Петровою). А він і каже: “У  тебе є мати, вона живе в  Києві, незабаром приїде до тебе”. І таки приїхала. Увесь дитбудинок знав, що до Вірочки їде мама з Києва. З такої нагоди її причепурили – нап’яли якусь спідницю поверх трусиків. Одного ранку дівчинку покликали в кабінет директора. До неї простягала руки якась чужа жінка. Вірочка кинулася назад до дверей. Чужими вони залишалися упродовж усього життя.
Коли почалася війна, дітлахів дитбудинківських розібрали по селах родичі, а Вірочку і таких, як вона, евакуювали на Урал.
– У школі я дуже любила вчитися, була відмінницею, – згадує Віра Миколаївна. – У Чорнобилі тоді було чотири бібліотеки, і я записалася до всіх. Мене дражнили “зачитана”. Вже під час війни, коли навчилася писати, надіслала з Уралу матері два листи. Після повернулася до неї в Київ. Але вона люто мене ненавиділа. Інколи била, і я приходила до школи в синцях. За віщо? Не знаю. Я  ж гарно вчилася, школу закінчила із золотою медаллю. Власне, вона й сама не розуміла своєї ненависті.
Віра спершу дуже хотіла бути журналістом, та коли побачила, як гарно вдягалися студентки в Шевченковому університеті, передумала і подала документи до харчового інституту (понад усе її приваблювала в ньому назва). Проте за рік покинула його і вступила до медичного. Увесь час жила в гуртожитку. З матір’ю бачилися рідко: коли зустрічалися, та докоряла, що дочка морока для неї, заважає їй влаштувати особисте життя. Мати так і не вийшла заміж, хоча залицяльників мала доволі. Не дуже раділа, й коли Віра познайомила її зі своїм майбутнім чоловіком. 
Прозріла, коли пішла у Вічність
– Дожила матір майже до 90 років, – каже пані Віра. – Коли занедужала, стала немічною, я доглядала її, хоча це робила не з любові, а радше з людського обов’язку. Я ніколи її не любила, як і вона мене. Померла вона у мене на руках. Мати їй ніколи не снилася, аж якось явилася уві сні: сива, розкуйовджена, слізно промовляє: “Донечко, ти не пробачила мені, і мене туди не пускають”. А Вірочка їй у відповідь: “Бог з тобою, мамо, я вже давно тобі простила”. Кілька років тому чорнобильський дитбудинок відзначив свій ювілей – 50-річчя. З-поміж його вихованців один-єдиний професор – Віра Миколаївна.

Валентина Январівна Брязгунова


16.02.2007   Мужній і сильний.




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.