16 лютого 2007 року, п'ятниця №28 (17930) останнiй номер RSS
Головна АКЦЕНТИ ДНЯ ПОДРОБИЦІ НОВАЦІЯ КУЛЬТУРА КИЯНАМ ПРО КИЯН СПОРТ ДОБРИВЕЧІР

 КИЯНАМ ПРО КИЯН
16.02.2007

Мужній і сильний


Люди часто ділять своє життя за якоюсь вікопомною подією: до і після. На нашу долю випала своя межа: до і після Чорнобиля. Саме таким чорним водорізом поділено життя киянина Олексія Приходька, який нині очолює Київську міську спілку інвалідів.

Кочував
із лікарні
в лікарню
У квітні 1986-го він працював заступником головного інженера управління Міненерго України. Уранці 28-го вже був у Чорнобилі. Згодом місто нагадувало розбурханий мурашник: одні люди евакуйовувалися, інші – прибували, і їх треба було десь поселити, нагодувати, причому не зволікаючи, бо саме вони вступили у двобій з реактором. Про наслідки такого героїзму ніхто не думав. Олексій Приходько свою чорнобильську вахту подовжив сам собі до 62 днів.
– Покинув чорнобильську зону в серпні, – згадує. – І півтора року не жив удома – кочував з лікарні у лікарню, із санаторію в санаторій.
Їх рятували в Москві і Києві, кращі медичні світила боролися за їхнє життя. І самі вони видиралися з лещат смерті з усіх сил. Приходько завдячує своєму гарту, який допоміг побороти його 62 бери (це офіційно встановлена йому доза опромінення, а яка вона насправді – можна лише здогадуватися). він 15 років провів на великому ринзі, майстер спорту СРСР з боксу, у 1960-му був чемпіоном Києва.
У перші післячорнобильські роки про ліквідаторів говорили, писали, знімали  фільми, як про справжніх героїв. Тепер же згадують щороку переважно напередодні 26 квітня – річниці трагедії на ЧАЕС. Олексій Іванович – інвалід II групи, однак 3 грудня, у Міжнародний день інвалідів, ніхто й слова доброго про нього не промовив.
– Я той, кого Батьківщина послала в Чорнобиль, – його голос затремтів, в очах зблиснули сльози відчаю, образи. – А тепер вона не хоче про мене чути, бо я їй заважаю. За мої 62 бери я одержав від неї тоді, 1986-го, 200 карбованців премії, а нині – 1044 гривні пенсії. Є чорнобильці і є ліквідатори. Якщо про перших влада подбала – забезпечила їх житлом, допомогла купити авто, збудувати гараж, то про тих, хто тоді, у 86-му, дивився смерті в очі під стінами зруйнованого реактора, забуває. Пільги що в нас, що в чорнобильців 3-ї зони однакові. Мені гірко й боляче за моїх товаришів. Нас, перших ліквідаторів, залишилося дуже мало. Це потім уже їхали до Чорнобиля, щоб заробляти гроші, а ми виявляли героїзм не заради грошей та слави. За що і поплатилися здоров’ям – інсульт за мною по п’ятах ходить.

Небажаний пасажир
у маршрутках
Раз, а то й кілька разів на рік Олексій Іванович лягає підлікуватися в лікарню. Найчастіше – у центр радіаційної медицини, де працюють високопрофесіонали. Але ж туди треба йти не з порожніми руками, а з доброю торбинкою всіляких ліків.
– Минулої п’ятниці друга свого чорнобильського Данила Васильовича відвіз у той центр, – розповідає він. – А його дружина слідом за ним везла купу ліків на 600 гривень. Ні, у нас немає претензій до лікарів, просто цей лікувальний заклад недостатньо фінансує держава. У нас безплатне лікування лише в Конституції, а насправді за все треба платити. Бідний ти чи багатий, герой чи рядовий – це мало кого обходить.
З болем говорить Приходько про черстві душі не лише чиновників, а й простого люду. Сам має посвідчення ліквідатора аварії на ЧАЕС першої категорії, що дає йому право безплатно їздити у маршрутках. Однак скільки йому доводиться терпіти приниження, вислуховувати докори молодих водіїв, коли сідає в мікроавтобус. І жодного разу ніхто з пасажирів не заступився за нього, мовчать усі, наче води до рота набрали.
Оформляти субсидію на комунальні послуги Олексій Іванович не захотів, бо вважає, що це принизливо для нього: збирати довідки, вистоювати в чергах. Ніхто не зважатиме на те, що в руці у нього ковінька.
– Якщо я заслуговую, щоб платити за квартиру менше, нехай нададуть мені таку пільгу, – каже він. – У соціальній службі є всі документи про мій статус.
На 20-річчя чорнобильського лиха йому, героєві-ліквідатору, вручили Подяку Верховної Ради України. Вшанували як належить: прикріпили нагрудний знак, три гвоздики втиснули в руку. А за годину-другу його проблеми залишилися його болем.
Днями зателефонував, щоб сказати, що їде у центр радіаційної медицини, лягатиме у лікарню, щоб підлікуватися. Але вибрав денний стаціонар, бо спати в лікарняній палаті не може: душа болить, що він досі живий, а його побратими чорнобильські вже давно на небесах. “Вибачте, трохи розчулився, – схлипнув у слухавку. – Взагалі,  я рідко плакав раніше, мене мужнім і сильним усі вважали…”
Власне, він таким і залишається.

Валентина Январівна Брязгунова


16.02.2007   “Прізвище в тебе вже є”.




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.