Храму – бути!
У мікрорайоні Куренівка відбулися громадські слухання щодо будівництва церкви Святої Трійці.
Позиція киян із цього питання принципова. От, приміром, думка Ольги Арканової – депутата райради, заступника голови Подільської РДА: «Парафіяни Свято-Троїцького храму української православної церкви хочуть поставити храм на згадку про жертви куренівської трагедії. Але місце, уподобане ними, впало в око ударникам підприємницького фронту. Якщо мешканці Куренівки не будуть наполегливими, у парку біля Бабиного Яру з’явиться ще одна автозаправка. Перший бій ми з нею виграли. Але, якщо бізнес не має совісті, – його гроші не пахнуть».
Отець Андрій – настоятель Свято-Троїцької церкви: «Ми не обговорюємо того, чи потрібно будувати, чи ні. Ми говоримо: коли і хто займеться богоугодною справою. Храм приходові потрібний, як живий організм: для очищення і для народження душі. Те, що громада хоче присвятити церкву 45-й річниці пам’яті безневинно загиблих, робить її будівництво воістину народним. Таким, як було зведення Чорнобильської церкви і Афганської».
Галина Смирнова – пенсіонерка, очевидець куренівської трагедії: «Мені і моїм дітям пощастило. Я здала свою зміну в депо, а потім до нас прибіг сусід. Дуже брудний і переляканий. Він казав, що всіх накрило, а я і не второпала, про що він. Подумала, що його машина перекинулась і потрібна суто фізична допомога… Мені боляче про це казати, але багатьом ми допомогти так і не змогли…»
Руслан Горовий – режисер «Магнолія ТБ»: «Під час роботи над документальним фільмом про куренівську трагедію я надибав на випадково не змонтовану плівку. Вісім хвилин очисних робіт на території, яка до 13 березня 1961 року була депо імені Красіна, приголомшують. На ті жахи, що відбувалися тут навіть за кілька тижнів після лавини, дивитися просто так не можна».
Лідія Левинська – пенсіонерка, очевидець куренівської трагедії: «Коли все це сталося, влада зробила все, щоб люди тримали язик за зубами. Офіційної панахиди не було. Вцілілих навмисно розселили в різні райони міста й області. А сльози спробували висушити талонами на телевізори і меблі. Перші публікації з’явилися у «Вечірці». Потім і в інших газетах. Але офіційних вибачень не було. Ми, красінці, ті, хто пережив цей трагічний день 13 березня, ніколи не забували про своїх друзів і близьких. До 1990 року наші панахиди були майже підпільними. Невже ж ми і сьогодні не маємо права вшановувати тих, хто залишився з нами в пам’яті?»
Олександр Анісімов – письменник: «В офіційних документах значиться 147 загиблих. А насправді жертв було сотні. За моїми підрахунками, потерпіло щонайменше півтори тисячі киян».
Під час громадських слухань представники малого бізнесу (представитись вони не захотіли) заявили, що місце під церкву (у парку біля бювету на вулиці Тульчинській, 3) для будівництва не придатне: «Вода погана, і земля там проклята. І взагалі, цих храмів понаставляли – нормальній людині ступити нема куди!». Не витримавши людського обурення, «нормальні» пішли. А ті, що залишились, обговорювали суто технічні питання і вирішували, як їм іти до свого храму.