Незамолений Сагринь
«Слава Богу, що минуло», – а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав’яне. Серце болить, а розказувати треба: нехай бачать сини і внуки, що їхні батьки помилялись, нехай братаються знову із своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря – слав’янська земля. Про те, що діялось на Украйні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей…», – писав Тарас Шевченко 1841 року у «Передмові» до поеми «Гайдамаки», через 73 роки після кривавої Коліївщини (коли «Залізняк, Гонта ляхів покарав»).
Серце болить, а розказувати треба… Про одне із понад трьохсот українських сіл, спалених у сорокових роках минулого століття на предвічних українських землях Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини, які нині є південно-східною територією сучасної Польщі. Це село називається Сагринь. У березні 1944-го за дві доби поляки вбили і закатували в ньому понад тисячу українців – від немовлят до найстаріших. Про цю незбагненно-жахливу трагедію я почула через 62 роки після того, як вона сталася, від киянки Розалії Леонтіївни Гнатюк, котра була тоді дев’ятирічною дівчинкою: криваві події у рідному Сагрині відбувалися на її очах…
Допоможи нам, Боже, назавжди зцілитися од помсти – і полякам, і українцям. Допоможи замолити ненависть і нелюдську жорстокість предків. Щоб ні в кого з нащадків не було причини написати: «Серце болить, а розказувать треба…» А поки що: нехай бачать сини, внуки і правнуки обох народів, нехай знають, що буває, коли чинити не по-християнськи, всупереч Господу і людській сутності…
Якщо замкнути дві доби
Якщо ж сімома замками замкнути ті дві найжахливіші доби із дитинства пані Розалії у мурованій темниці із найтовщими стінами, щоб не озивалися, не потрапляли на очі і не пропікали душу нестерпним болем хоча б на годину… То можна почути церковні дзвони у православному храмі Сагриня, які скликали на службу Божу перед першою оранкою. І з обійстя Носалів (дівоче прізвище пані Розалії), розташованого на височині, побачити пару коней та чоловіка у святешньому білому полотняному вбранні, котрий вишивав плугом, борозна до борозни, весняну землю. Як віддалявся із наступною чорною ниткою ріллі аж ген-ген, то здавався малій Розалії білим птахом. А наближався до стежки і затримувався там на якийсь час – вже було знаком для дівчинки, що орачу принесли в горнятах-близнятах обід. Отож треба й собі пригнати гусей чи корів з пасовиська додому і попоїсти.
У хаті завжди було щось смачне. Мама Розалії, пані Надія, ніколи не готувала котлет – смаженина шкідлива. Зате щотижня розкладала на м’ясному фарші половинки зварених яєць, додавала масла і спецій, згортала в рулет і запікала в пергаментному папері. І варення сливове готувала по-особливому. Воно не варилося, а кілька ночей умлівало в печі у горщиках. А потім діставали з льоху – ним присмачували каші. Розалія любила мамину киселицю: із компоту, сметани й кількох ложок борошна. Борщ із вушками. Пироги, що пеклися на капустяних пелюстках. І ще багато-багато страв, якими дивувала її мама. Дівчинка ніколи не бачила, як вона спала: прокидалася – ненька вже частувала сніданком, засинала – матуся ще господарювала.
Але й доньку пані Надія змалку призвичаювала до всього, що робила сама. Ліпити вареники. Справлятися поряд із маленьким веретенцем, коли взимку сідала за прядку. Із золотавої соломи виплітати довгі косички, які потім зшивалися і вибудовувалися у височезні, понад людський зріст, бочки. Як ткали у Сагрині лише чоловіки, так і солом’яних засіків ніде опісля більше не зустрічала пані Розалія. У одних виплетених бочках зберігали посівне зерно, в інших – для худоби і на борошно. Добиралися до них по драбинках, насипали круглими дерев’яними мірками, а мишам було до цих зернових запасів – зась.
У Сагрині налічувалося багато заможних родин, котрі господарювали, працюючи важко, але інтелігентно, культурно, освічено. Коли у дітей розпочиналися канікули, за шкільні парти сідали записані до «Гуртка господинь»: приїжджі агрономи й зоотехніки навчали жінок сівозмін, як доглядати, лікувати тварин і приймати в них пологи та усіляких інших селянських премудростей. Батько Розалії закінчив якусь господарську школу в Росії. І щоразу купував календарі Ваврисевича – холмщанського педагога, редактора й видавця, котрий сам був селянським сином і знав, що й до чого, усе на світі. «Не зробиш так, як написано у Ваврисевича (коли сіяти, чим підживлювати і таке інше), то й урожаю не буде», – казали сагринці. Ті з них, які не мали змоги придбати календар (коштував недешево), сиділи над ним у сусідів. Бо треба, наголошує пані Розалія, не просто любити землю, поважати її, відчувати, а й бути з нею розумним.
Куток, де вона жила, називався Корчунок. Тому що її бабусі довелося викорчовувати берези, якими заросло поле за десять років, доки вона мешкала із сім’єю в Оренбурзі. Мама Розалії тільки народилася, коли холмщан виселили з рідної землі вперше, 1914 року – до Росії. А прапрадід, ще за панщини, працював у місцевого поміщика економом і упродовж кількох років був підрядником на будівництві сагринської церкви. Вона, автокефальна православна, зміцнювала дух сагринського українства вірою. У той час, коли її не забирали, як у 20-30 роки, під костел, а відродилося в ній православ’я – з 1 вересня 1939-го, після нападу Німеччини та розпаду Польської держави. Ожила тоді філія благодійного культурно-просвітницького товариства «Рідна хата», де в драмгуртку ставили українські п’єси. Бо у двох школах, просторих і гарних, раніше викладали, залежно від того, яка тоді панувала влада, російською (до 20-х років) або польською, а за рідну мову, почуту на перерві, польські учителі били учнів лінійкою по руках. Розалія стала ученицею 1942 року, школа українською – з 1939-го. Коли поверталася після уроків додому, на півкілометровій ділянці дороги, що межувала з лісом, над її головою свистіли кулі польських бандитів. Їхню ненависть підсилювало те, що німці спочатку надали українцям трохи свободи. Зате окупанти обклали сагринців великими податками. У кожному господарстві прикріпили до поросячих вух металеві кульчики – треба було вигодувати і віддати вже велику свиню. Кмітливі українці, щоб зарізати її на Різдво чи Великдень собі, дуже вміло посланців рейху дурили. Пробивали патроном вухо підсвинка, перечіплювали до нього металевий кульчик, а здивованим німцям пояснювали, що тварина росте повільно, бо немає чим її годувати.
Смертельна загроза нависла над родиною Носалів ще 1943-го, коли й до їхнього обійстя на Різдво вдерся польський бандит Баран, котрий грабував не тільки українців, а й своїх одноплемінників. Він тоді виніс із льоху їхні продуктові припаси і пироги (лишився тільки один книш із маком, який загубив), забрав мамині хустки й нового кожушка. І вбив би їх, якби не вимолила пощаду Данута – бідна полька, котра жебракувала по селах із дочкою, боса й гола, не знала, як перезимувати, а вони її прихистили. Згодом, у недалекому майбутньому, за приязнь і добро віддячили їм порятунком ще й інші порядні чуйні поляки. Не чекали ж Носалі нечуваної жорстокості від сусіда Петра, котрий мешкав за триста метрів від них і навіть розмовляв з ними українською.
Двох сагринців поляки убили взимку 1944-го. Одного, котрий поїхав по дрова, закатували в лісі. А в другого влучила куля, коли обороняв Сагринь, як вони хотіли спалити село вперше. Односельці проводжали загиблих в останню дорогу з почтом. І не знали, що незадовго небіжчиками стануть майже усі вони, але по-людськи похоронити їх буде нікому й ніяк…
Найжахливіші біди
Тривога й небезпека витала в повітрі, відколи запалали навкруг Сагриня села. Розалія Леонтіївна й досі не збагне, чому ж її односельці не втікали кудись уже тоді. Вона з батьками залишалася у своїй колонії (віддалене від центру обійстя) на Корчунку лише вдень, а ночувати ходили до родичів у село. Опівночі, з 8 на 9 березня, Сагринь почали обстрілювати. А десь із 4-ї ранку поляки оточили село й від їхніх запалювальних куль спалахнули хати, стодоли й стайні. Заревла худоба, закричали, вибігаючи з осель, перелякані люди. Мама нашвидку вдягнулася й накинула пальтечко на Розалію, побігли до Зелінських – маминої тітки Катерини і її чоловіка Данила – найшанованішого представника сагринської інтелігенції. На Першу світову він пішов військовим лікарем, потрапив у полон до німців, зцілював там полонених від інфекційних та усіляких інших хвороб. Крім освіти, багатого досвіду, мав ще й неабияку здібність: руками діагностував каверну на легенях і запалення мозку. Мама Розалії спитала Данила Степановича, що їм робити. «Рятуйтеся!» – відповів він, трохи провів їх у напрямку лісу й повернувся додому. Він з родиною й кількома сім’ями зачинилися у мурованій бані: там уціліли. Хату поляки підпалили, а до бані чи не змогли добратися, чи не схотіли. Бо поранених було чимало й серед нападників, лікаря потребували й вони. За два кілометри від Сагриня розривна куля пробила плече мами Розалії й вийшла через груди, не зачепивши, слава Богу, ні серця, ні легені. Вона сховала поранену руку, з якої цебеніла кров, до підперезаного кожушка. Кулі літали над ними, й коли йшли ровом. Мама геть знесиліла, і вони лягли удвох у рові на сніг перепочити. До 4-ї дня під ними розтанув сніг і просохла трава. Навіть не застудилися. Вийшли до самотньої хати у полі, де зібралося зо три десятки сагринців (їх потім усіх там закатували). Звідси було видно, як горіло й грабувалося село: з їхнього двору поляки вивезли шість возів добра. Мала Розалія почула, як страшний рудий бандит наставляв свою команду, щоб пильнували, десь тут має бути полька з дитиною. А вони з мамою вже знали, що її вбили за сто метрів од цієї хатини. Розалія підійшла до рудого й сказала, що вона полька (мовою володіла добре), що мама поранена. І той направив їх до Модриня, де був бандитський польовий госпіталь. По дорозі зайшли до бідної хатини поляка Казика. Він був дуже віруючим, мав багато розумних слухняних дітей, декотрі з них підпрацьовували в родині Розалії – пасли корів, кіз. Казикова дружина одразу заварила ромашку, щоб промити мамину рану. Розалія вжахнулася, коли мама розв’язала пояс кожушка і з неї впала додолу печінка. Вона ще довго так думала. Бачила печінку, як вдома різали теля чи свиню. Сприйняла за неї великий кавалок запеченої маминої крові. Мама скрикнула, уздрівши за вікном свого сусіда Петра на білому коні, й за ним кілька сотень бандитів. «Пані Надю, хутко під лавку!», – озвалася Казикова жінка, а малу Розалію примостила до своїх дітей на піч. Досиділи тут до ранку й пішли до села. Дорогою скрізь переступали через тіла убитих. Данило Зелінський зробив мамі другу перев’язку. Згодом вони попрямували в поле шукати наймолодшу мамину сестру Настю. Знайшли мертвою – сусід Петро вистрілив їй межи очі. Лежав убитий юнак у гімназійній формі. Сусідка, Шпачиха, ще дихала: притискала до себе трирічну дитину, а восьмирічна, поряд, уже була непорушною. Допомогти їм було нікому. Трагедії, що сталися за дві доби у Сагрині, були страшніші одна за одну. Дуже вродлива шістнадцятирічна дівчина Ліда із багатої сім’ї десь вчилася, а додому приїхала на Шевченківські свята, які відзначалися в Сагрині дуже цікаво, з виставами й піснями. Вона з розпачу подряпала обличчя бандита, котрий намагався зґвалтувати її на кладовищі. Озвірілі нелюди прив’язали одну ногу дівчини до дерева, а другу – до коня, й розірвали… Багато сагринців згоріли у своїх хатах. До сотні – загинули у церкві, закидані гранатами. Нині в ній – костел… А новонароджені, закатовані й розвішані на плоті…
Все, досить, продовжувати перелік тих нещасть вже просто не можу… Пані ж Розалія чимало із тих страхіть бачила дев’ятирічною дівчинкою, із тими спогадами мусить жити. Врятуватися вдалося чотирьом сотням сагринців. Їх усіх депортували із споконвічної рідної Холмщини до України. Вони винесли з пекла у своїх душах неабияку жагу до життя. Багато з них здобули вищу освіту, стали відомими шанованими людьми. Розалія Леонтіївна Гнатюк – дуже досвідчений провізор. Вона навідується у Сагринь – зовсім інший, здичавілий і змалілий порівняно із селом її дитинства. Зупиняється біля свого двору (там мешкають поляки, переселені з Волині), але зайти – немає снаги… Як же довго має відмолювати її Сагринь Польща…