Вічний трикутник

Майстерня театрального мистецтва «Сузір’я» з нагоди 150-річчя Івана Франка сміливо взялась за один із найвідоміших його творів.

Виставу «Украдене щастя» на сцені «Сузір’я» поставив молодий, проте вже відомий режисер Андрій Білоус. Режисер створив власну інсценізацію твору. Він свідомо переніс дію п’єси в 30-ті роки XX століття. Певно, тим самим підкреслюючи паралелі в часі.

Відбулася зміна простору. Сільська хата змінилася на міське помешкання. Ці ознаки певною мірою підсилили жорсткість атмосфери, на тлі якої розгортаються трагічні події любовного трикутника. Від цього тема кохання у виставі зазвучала ще більш щемливо й проникливо.

Простір квартири у виставі перетворився на всесвіт для трьох головних героїв (щоправда, їх лише три, всіх інших режисер вивів за межі п’єси). У ролях – Катерина Кістень (Анна), Дмитро Суржиков (Микола) та Андрій Білоус (Михайло). Усі троє за задумом автора вистави, несуть на собі печать часу. Ці люди скалічені системою. І та духовна надломленість заважає їм бути щасливими. Перед акторами стояло складне завдання. Їм, молодим, незнайоме відчуття страху, яке лейтмотивом проходить через всю виставу. Проте їм вдалося сповна відобразити атмосферу 30-х років минулого століття. Кожному з героїв довелося крім особистої драми пережити на сцені й драму суспільну. Зіткнення цих двох просторів людського життя додало виставі ще більшого нервового напруження.
Позбавивши п’єсу  фольклорних мотивів, режисер не втратив відчуття національного. В помешканні головних героїв висить портрет Шевченка, на тому місці, де зазвичай у хатах були ікони. Можливо, хід дещо прямолінійний, але від того не менш красномовний. Повернувшись додому після арешту, Микола розриває та спалює його як попрання власних ідеалів та моральних принципів.

У «Сузір’ї» виставу не перевантажують зайвими побутовими деталями. Ліжко, стіл, кілька стільців та ширма – ось і все оформлення театрального простору. Така аскетичність не лише ознака часу, в який перенесено події, це свідома відмова від деталей, які могли б відволікати глядача від внутрішніх, психологічних переживань героїв. Додаткової щемливості виставі, звичайно, додає музика. Мелодія скрипки пронизана болем і надломом, підкреслює напружений внутрішній стан героїв.

Зала, вщерть заповнена молоддю, знавцями та шанувальниками творчості Івана Франка, довго аплодувала акторам.

Ільїна ГЕНСИЦЬКА