Шлях до першої сотні
Від Юрія Грицини до Сергія Реброва
Матч у Маріуполі став особливим для знаного ветерана вітчизняного футболу. Сергій Ребров, а мова, звісно, про нього, забив свій сотий м’яч у чемпіонатах України, виступаючи за київський суперклуб. До нього похвалитися таким досягненням не зміг ніхто.
Епоха Леоненка
Найперший «український» гол «Динамо» відбувся 7 березня 1992 року, а записав його до свого активу напівоборонець Юрій Грицина. Вихованцеві луганського футболу стати одним з найкращих стрільців столичного гранда так і не поталанило: Грицина розпрощався з «блакитно-білими», маючи на особистому рахунку лише дев’ять забитих м’ячів. А дещо пізніше, 10 травня, в його рідному місті – Луганську – найперший гол за «Динамо» провів натуралізований українець Віктор Леоненко. Колишній росіянин доволі швидко завоював симпатії «жовто-блакитних» уболівальників і невдовзі став їхнім футбольним ідолом. Швидко зростав і стрілецький доробок Леоненка: 16 забитих м’ячів у другому національному чемпіонаті, 15 – в третьому, 17 – у четвертому… Складалося враження, що перервати цей стрімкий лік нікому не до снаги. Мабуть, так і було насправді. Бо перервав його сам іменитий бомбардир. Постійні конфлікти з тренерами, що супроводжувалися тривалими міжігровими паузами, негативно позначилися на ігровій формі найкращого вітчизняного футболіста першої половини 90-х років минулого століття. Впродовж 1995–1997 років Леоненко відзначився лише десятьма влучними ударами, а потім узагалі перестав з’являтися на полі і невдовзі тихо та непомітно залишив велику гру, довівши індивідуальний динамівський рекорд до 61 гола.
Заспів Шевченка
Іще в розквіт слави Леоненка свого найпершого влучного удару в елітному «Динамо» завдав Андрій Шевченко. Трапилося те в грудневому, 1994 року, поєдинку киян проти «Дніпра». Хоча той гол так і зостався єдиним для юніора в його прем’єрному сезоні, відчувалося, що найкращі футбольні роки Шевченка попереду. Наступний чемпіонат обдарований форвард ознаменував уже шістнадцятьма «пострілами» в «дев’ятку», а в сезоні 1997/1998 років установив особистий стрілецький рекорд на рівні, що близький до гросмейстерського: 19 забитих м’ячів! Таких бомбардирських успіхів упродовж одного сезону не досягав й легендарний Леоненко. А вагомішими показниками міг похвалитися хіба що партнер Андрія – Ребров. Однак і Шевченкові не судилося стати найвлучнішим стрільцем «Динамо» в українських чемпіонатах. Більше того: за валовим результатом форвард європейського рівня не наздогнав навіть свого історичного попередника, відставши від Леоненка на один гол. Істинний потенціал українського футбольного велета засвідчили його виступи в італійській серії «А», де Шевченко набув статусу стрілецького сотника вже за п’ять чемпіонатів Італії.
Ривок Реброва
Коли лідером атак «Динамо» став Леоненко, в пару до нього почали заявляти 18-річного Сергія Реброва. Форвардові ще судилося заслужити славу «Великого Малюка», проте й досвіду йому не бракувало: він забивав м’ячі ще в союзних перегонах, а до столиці перебрався з титулом князя стрільців «Шахтаря», відзначившись в його складі десятьма влучними ударами в прем’єрному вітчизняному чемпіонаті. Лік «динамівським» голам Ребров започаткував 16 жовтня 1992 року, зрівнявши рахунок у домашньому матчі з «Кривбасом» уже в компенсований арбітром час. П’ять м’ячів у другому національному, два – в третьому. Потім – відповідно вісім і дев’ять. Небагато. Почали говорити й про те, що Ребров не тільки швидко «дозрів», але й швидко «відстрілявся» на високому рівні. Проте сам футболіст був іншої думки: сезон 1996/1997 років завершив із двадцятьма забитими м’ячами, ще за рік доплюсував до цього показника два голи. А своє 26-річчя Ребров ознаменував третім у «Динамо» та четвертим у кар’єрі двозначним стрілецьким результатом – і перебрався до британського «Тоттенхема Хотспура», маючи на бомбардирському балансі 93 голи, проведених у календарних змаганнях для київського клубу. Цей рекорд здавався вічним навіть для найпалкіших симпатиків «блакитно-білих»: у повернення Реброва на круги своя не вірив, схоже, ніхто.
Шацьких і «Великий Малюк»
До речі, стати найвлучнішим у своєму прощальному сезоні Реброву не поталанило: лаври клубного князя стрільців дісталися дебютантові Максиму Шацьких. Узбецького легіонера схильні й до буденної пафосності журналісти назвали «новим Шевченком». Але насправді він став ігровим спадкоємцем «англійця» Реброва. Шацьких не відзначається ні винятковою швидкістю, ні швидкісною технікою, властивою Шевченкові. Натомість уміє, як і Ребров, опинятися в потрібний час у потрібному місці, безжально караючи голкіперів опонентських команд навіть за миттєву неуважність прицільними «пострілами» з будь-якої дистанції. Шацьких, стрілець №54 в новітній історії «Динамо», за доволі короткий ігровий термін відзначився чотирма двозначними бомбардирськими показниками і зробив те, чого не вдалося здійснити навіть самому Шевченкові: він обійшов у історичному табелі про стрілецькі ранги легендарного Леоненка й націлився на абсолютний рекорд «Великого Малюка». Хтозна, як розгорталися б події надалі, проте сталося те, на що сподівалися хіба що найбільші оптимісти. З європейських мандрів повернувся в Україну Ребров і достатньо швидко повернув собі й стрілецьку ініціативу. Уже не «чистий» форвард, він упродовж найпершого після п’ятирічної перерви сезону «настріляв» сім м’ячів ще задовго до фінішу і став найпершим в історії «Динамо» та всього нашого футболу клубним стрілецьким сотником. Отже, взірець для наслідування є. Слово – за послідовниками.