Страшилки від «прогресивної» жінки
«Галльо! Галльо! Це «Заборонена зона»? Михайло Пореченцев? Допоможіть мені, благаю! Мій малолітній син, який ходить до одинадцятого класу однієї із київських гімназій, потрапив у велику біду. По дорозі до школи у скверику його перестрівають якісь підлітки і змушують відповідати на одне й те саме запитання: «Скажи, як буде по-українському «кащей бессмертный»?» І так день у день, день у день… Я вже всі словники перерила, всі енциклопедії, до академії наук зверталася. І лише вчора сусідка сказала мені, що треба відповідати або «здохлик невмирущий» або «чахлик невмирущий» – два варіанти. І що ж це таке робиться? Коли ж уже російська мова в Україні стане другою державною? Мій телефон (пі-пі-пі-пі-пі…)».
Років п’ятнадцять тому навіть не підозрював, що арсенал тоді радянських, нині російських спецслужб, яким національне відродження України – наче серпом по одному місцю, виявиться таким убогим. Судіть самі. Описана вище страшилка на тему насильницької українізації, нашвидкуруч інтерпретована, звучить нині в усних і письмових агітках так званих опозиційних партій і блоків. У цьому зокрема переконало порівняно недавнє телешоу Савіка Шустера з участю прогресивно-православної жінки (далі – ППЖ), «хитрого лиса» та інших політиків позавчорашнього дня, аутсайдерів передвиборних перегонів. Замість «нелюдів»-підлітків (1989 рік) фігурує сяка-така сувора вчителька однієї з українських шкіл на сході (півдні) України (2006). Замість «кащея бессмертного» (1989) – безневинне запитання дівчинки, чи не можна їй вийти з класу для відправлення певних потреб, мовлене не тією, бач, мовою (2006). От і вся різниця. Бідні, бідні діти!..
Чи змогла ППЖ в ході «дискусії» під орудою Шустера явити світові що-небудь по-справжньому вагоме і переконливе на підтвердження необхідності надати російській мові статусу другої державної? Не знаю, може, я недочув, але, крім утисків прав певної частини українців послугуватися російською мовою в судах, на чому ППЖ наголошувала щось дуже вже наполегливо і кілька разів, нічого не запам’яталося. Засилля україномовної преси? Смішно. Витісняють російськомовну книжку з розкладок? Ще смішніше. Телебачення, кіно, торгівля, транспорт, пошта… Ну, чим же, чорт забирай, підперти свою хитку позицію, яка полягає в полум’яному захисті прав російськомовного населення в Україні? Пане Пореченцев, пришліть із Москви двійко милиць відбиватися від «здохликів і чахликів невмирущих»!
Однак страшилка про дівчинку, яку не пустили до туалету, справляє-таки враження. Принаймні змушує згадати відповідний куплетик із жартівливої єврейської пісеньки про школу бальних танців: «Рабинович, я имею выйти, я имею выйти, вам гаварят…». Оце «имею выйти» наводить на певні роздуми. Автори цього міського фольклору, звичайно ж, стилізували російську мову своїх персонажів. Росіяни так не кажуть. «Должен», «хочу», «хотел бы», «не могу ли я» – ось це по-російському. А фраза, адресована Рабіновичу, за формою нагадує або ідиш (належить до групи германських мов), або… українську! Так. Адже «маю вийти» – типовий зворот і для нашої мови. У цьому випадку українська мова стає в один ряд із тим самим ідишем, а також німецькою, англійською та багатьма іншими мовами, а російська, як кажуть, залишається осторонь. То може, гіпотетична дівчинка із гіпотетичної східноукраїнської школи звернулася до гіпотетичної вчительки подібним же чином, а педагог цілком слушно зажадав від учениці, аби та послугувалася якоюсь однією мовою, а не расєйсько-украйонським суржиком?
Напевне, так і було. Не вірите? Тоді сідайте до київського метро і, відклавши вбік газету з кросвордом або детективний роман, зосередьтеся на моніторі під стелею. Тут час від часу з’являється біжучий рядок – весь непотріб, що гуляє в Інтернеті, автори «проекту» – такі собі оригінали – пропонують увазі пасажирів. Ось яка-то «дєвочка» вирішила привітати коханого і «не может не сказать об этАм». Вона без нього «жЫть не видит смысла». Гадаєте, такий текст тут виняток? Помиляєтесь. Це рівень нинішньої освіти. Рівень дерусифікації і рівень українізації.
Дітей навчають у школах мови. Зокрема вони мали засвоїти те, що в українській мові, як і, наприклад, у сербській або білоруській, домінує фонетичний принцип, тобто, як вимовляєш, так і пишеш. Дітям і «нєвдамйок», що в російській мові, яка лізе на них з усіх шпарин – мерехтить перед очима (поза школою), дзвенить у вухах (навіть і у школі на перервах між уроками) і якою вони начебто послуговуються, – гору бере зовсім інша засада. У російській мові аж ніяк не фонетичний принцип письма. І це треба принаймні ЗНАТИ.
Жах у тому, що пущена на самоплив квола і млява українізація за часів Леоніда Кучми призвела до того, що молоді українці, здебільшого в побуті російськомовні, не дуже відчувають різницю між мовленням українським і мовленням російським (суржик, «феномен» Вєрки Сердючки тощо), не вловлюють фонетичних, граматичних, синтаксичних відмінностей між двома мовами. От у чому проблема. І про це, а не про туалетні трилери, треба говорити і навіть кричати. Особисто я за те, щоб російську мову у школі вивчати глибше, ґрунтовніше, наголошуючи на її відмінностях від української. Але це аж ніяк не означає, що її треба якось по-особливому захищати і на порушення Конституції робити другою державною.
Але повернімося до наших баранів. Оці «имею выйти», «имею в виду» тощо – це те невловиме, що завжди з потрохами видасть українця, хоч як би він маскувався під корінного жителя в Москві, Петербурзі, не кажучи вже про російську глибинку. І хоч змінюй ти «Олену» на «Альону», «Оксану» на «Ксенію», «Дарину» на «Дарію» і т.ін., однак називатимуть тебе «хахлушкою» і тисячу разів матимуть рацію. І хоч ви на голову станьте, ППЖ і «хитрі лиси та лисиці», Україна приречена українізуватися. Іншого шляху в нас немає і не може бути. Повірте, це не заклинання (у цьому жанрі рівних вам немає), а цілком прагматичний висновок, що ґрунтується на досвіді багатьох народів і країн, на здоровому глуздові, зрештою.