Книжка в зеленій палітурці та портрет на полотні

У моєму рідному селі Старосіллі Городищенського району, що на Черкащині, Тарас Шевченко  в особливій пошані.  Пам’ятаю з дитинства:  в кожній хаті  на чільному місці  висів портрет  поета,  прикрашений вишитим рушником, а на простенькій плетеній із лози етажерці серед небагатьох книг обов’язково стояв «Кобзар».  Частенько бувало, якщо в родині якогось Грицька народиться син, то називали Тарасом, і казали: «буде, як Шевченко». У Старосіллі й нині живе не один  Тарас Григорович. Є навіть  повний тезко поета.

Першою «дорослою» книгою в моєму житті був «Кобзар» – невеликого формату книжка в  зеленій палітурці, видання 1957 року. Ця книга залишила в душі слід на все життя.  Тоді, на початку шістдесятих, ми з сестрою ще не ходили до школи, не вміли читати, зате знали напам’ять його  «Катерину», «Причинну», «Тополю», «Наймичку». В холодні зимові вечори  мати, впоравшись по господарству, сідала з дітьми на теплій лежанці і читала «Кобзаря».

– Мамо, прочитай про Катерину, – просили ми.

За вікном  лютує хуртовина, вітер гуде в  димарі,  у грубі потріскують дрова, а  дитяча уява малює сердешну Катерину, що бреде  снігами з дитиною на руках, не знаючи куди.  Мати читає так виразно, що  на наших очах виступають сльози.

А ще ми  любили поему «Гайдамаки», особливо  вражав розділ «Ґонта  в Умані». Коли мама доходила до того місця, де Ґонта ховає своїх синів-католиків і промовляє: «А хто мене поховає? На чужому полі, хто заплаче надо мною?», то сама  завжди змахувала сльозу.  Вже як стала дорослою,  зрозуміла причину материних сліз. У домашньому архіві натрапила на два фронтові листи-трикутники, написані хімічним олівцем. Мамин брат Василь, що дев’ятнадцятирічним  загинув на  війні, кожний із цих листів закінчував щемними словами: «Я не боюсь загинути  за рідну землю.  От тільки, як писав Шевченко, хто ж мене поховає на чужому полі, хто заплаче наді мною?..»

Хвилювали дитячу уяву і малюнки в «Кобзарі».  Ілюстрація ж до поеми «Кавказ», де над прикутим  до скелі Прометеєм  розпростер крила величезний страшний орел, нас чомусь лякала. І ми з сестрою потайки вирвали цю сторінку і  спалили у грубі.

У домашній бібліотеці є кілька «Кобзарів» різних видань, деякі розкішні, видрукувані на крейдяному папері. Але найдорожчою є та скромна, з обірваними вже палітурками, книжечка з дитинства, яка відкрила для мене Шевченкове слово. Її сьогодні читають і мої діти.

Серед сімейних  реліквій є ще одна – вишитий  на домотканому полотні портрет поета, якому вже понад сорок років. Вишила його моя тітка Оляна, яка рано пішла з життя.  Старосільські майстрині передавали цей витвір  одна  одній, по черзі  знімали узор. Тож однаковісінький  образ поета  прикрашав чи не  кожну   хату.