У моєму рідному селі Старосіллі Городищенського району, що на Черкащині, Тарас Шевченко в особливій пошані. Пам’ятаю з дитинства: в кожній хаті на чільному місці висів портрет поета, прикрашений вишитим рушником, а на простенькій плетеній із лози етажерці серед небагатьох книг обов’язково стояв «Кобзар». Частенько бувало, якщо в родині якогось Грицька народиться син, то називали Тарасом, і казали: «буде, як Шевченко». У Старосіллі й нині живе не один Тарас Григорович. Є навіть повний тезко поета.
Першою «дорослою» книгою в моєму житті був «Кобзар» – невеликого формату книжка в зеленій палітурці, видання 1957 року. Ця книга залишила в душі слід на все життя. Тоді, на початку шістдесятих, ми з сестрою ще не ходили до школи, не вміли читати, зате знали напам’ять його «Катерину», «Причинну», «Тополю», «Наймичку». В холодні зимові вечори мати, впоравшись по господарству, сідала з дітьми на теплій лежанці і читала «Кобзаря».
– Мамо, прочитай про Катерину, – просили ми.
За вікном лютує хуртовина, вітер гуде в димарі, у грубі потріскують дрова, а дитяча уява малює сердешну Катерину, що бреде снігами з дитиною на руках, не знаючи куди. Мати читає так виразно, що на наших очах виступають сльози.
А ще ми любили поему «Гайдамаки», особливо вражав розділ «Ґонта в Умані». Коли мама доходила до того місця, де Ґонта ховає своїх синів-католиків і промовляє: «А хто мене поховає? На чужому полі, хто заплаче надо мною?», то сама завжди змахувала сльозу. Вже як стала дорослою, зрозуміла причину материних сліз. У домашньому архіві натрапила на два фронтові листи-трикутники, написані хімічним олівцем. Мамин брат Василь, що дев’ятнадцятирічним загинув на війні, кожний із цих листів закінчував щемними словами: «Я не боюсь загинути за рідну землю. От тільки, як писав Шевченко, хто ж мене поховає на чужому полі, хто заплаче наді мною?..»
Хвилювали дитячу уяву і малюнки в «Кобзарі». Ілюстрація ж до поеми «Кавказ», де над прикутим до скелі Прометеєм розпростер крила величезний страшний орел, нас чомусь лякала. І ми з сестрою потайки вирвали цю сторінку і спалили у грубі.
У домашній бібліотеці є кілька «Кобзарів» різних видань, деякі розкішні, видрукувані на крейдяному папері. Але найдорожчою є та скромна, з обірваними вже палітурками, книжечка з дитинства, яка відкрила для мене Шевченкове слово. Її сьогодні читають і мої діти.
Серед сімейних реліквій є ще одна – вишитий на домотканому полотні портрет поета, якому вже понад сорок років. Вишила його моя тітка Оляна, яка рано пішла з життя. Старосільські майстрині передавали цей витвір одна одній, по черзі знімали узор. Тож однаковісінький образ поета прикрашав чи не кожну хату.