Спадок дістався кожному з нас
Можливо, засумнівалася б у тому, що чотирирічна дівчинка, ще не знаючи літер, напам’ять «шпарила» «Катерину» й «Причинну», якби сама не почула «На панщині пшеницю жала» від хлопчика вдвічі молодшого. Мала Леся (нині завідувачка кафедри в одному із вищих навчальних закладів столиці), завбільшки з Дюймовочку, розчулювала всю родину, коли жалібним голоском декламувала, як Катерина топилася. Потім доводилося витирати сльози і Лесюні, і Бабі Другій – крихітка називала так свою прабабусю, котра няньчила її з «Кобзарем» у руках.
У киянки Оксани, мами тринадцятирічного й дворічного синів, особистий спогад про Тараса Шевченка – із кримінальним відтінком. Коли вона навчалася в художній школі, їй одній із двох восьмих класів доручили намалювати величезний портрет Кобзаря – перед березневими датами. Ввечері Оксанин витвір повісили у шкільному вестибюлі. А наступного ранку на тому місці його вже ніхто не побачив: портрет зник безслідно. «Абиякий не вкрадуть, – заспокоювала Оксану мама, – отже, комусь дуже сподобався…»
Майже сім десятиліть тому корінна мешканка Києва пані Лариса влітку часто гостювала в родичів у селі Прохорівці на Канівщині. І якось у неділю потрапила на день народження двоюрідного дядька – подію незвичайну й незабутню. Бо так, як усі, її святкували вже пополудні. А рано вранці родинна флотилія (посередині човен із дітлашнею, а навколо нього «дуби» – так чомусь називали великі човни, у яких розмістилися дорослі) пройшла по Дніпру до Чернечої гори. Піднялися по сходах до могили Тараса. І стояли там біля пам’ятника досить довго. Доки не переспівали стільки пісень на слова Шевченка, скільки років виповнилося того дня дядькові пані Лариси. Вона, тоді учениця початкових класів, разом із сільськими братиками й сестричками встигла звільнити від дорожніх харчів чималу торбину і погратися на гірській околиці. Потім численний кортеж родичів і сусідів веслував посеред річки до Прохорівки, милуючись віддаленими прибережними краєвидами і жваво коментуючи найпримітніше, що там виокремлювалося. І вже у дядьковому обійсті всілися за святкові столи.
Якби ж так, як на Івана Купала, пустити по головній річці України не вінки, а паперові кораблики зі свічками, кожен такий човник склавши із аркуша, де від руки переписано один вірш Тараса чи кілька рядків із поем… Тоді Дніпро на всю свою широчінь скидався б на полотняний рукав сорочки, густо вигаптуваний вогниками. Власне, творчість Тараса Шевченка від покоління до покоління так і мандрує ріками пам’яті українців, долаючи стрімкі пороги різних обставин. Ось уже упродовж 145 років відтоді, коли Тарас Шевченко знайшов собі вічну оселю на небесах. Але його присутність на рідній землі відчувається навіть тоді, коли не згадується ім’я. Гадаю, позначилася вона й на вчинку Мирослави, уродженки Івано-Франківська, котра «свого не цуралася» в жодному випадку. У сімдесяті роки минулого століття навчаючись у російськомовному столичному інституті харчової промисловості, ця студентка єдина із вісімдесяти однокурсників усі заліки й екзамени складала вишуканою українською, самотужки досконало перекладаючи з російської численні технічні терміни. Жоден викладач не зміг присікатися до відмінниці, навіть той, хто не розумів її відповідей.
Бути собою – мужність в усі часи. Це стосується не тільки рідної мови. Так жив на білому світі Тарас Шевченко. У тридцять один рік (нині до таких звертаються «молодий чоловіче») він написав свій «Заповіт». Не про те, як розділити між родичами статки. Його спадок кожен українець використовує по-своєму. Згідно із власним сумлінням і статусом духовності.