Людина-свято
9 березня минуло десять років від того дня, як раптово, не доживши й до 37 років, пішов у кращий світ колишній перший заступник головного редактора «Вечірнього Києва» Олег Іванович Білик. Попри високу посаду і непересічний талант журналіста й організатора для більшості людей, які з ним працювали, він був і залишився просто Олегом – спокійним, доброзичливим, завжди готовим прийти на допомогу. Згадуючи про свою роботу у «Вечірньому Києві», Олег любив повторювати, що тут у нього була не робота, а суцільне свято. І в цьому жарті – чимала доля правди. Адже Олег Білик був незмінним головою оргкомітету всіх п’яти велелюдних свят-фестивалів нашої газети.
Це тільки зовні й непосвяченим щоразу здавалося, що все відбувається легко й невимушено і кожен учасник свята знає свій маневр. Але цьому передувала величезна робота багатьох людей та колективів, недоспані ночі, нервове та фізичне виснаження голови оргкомітету. Бо з усіма учасниками майбутнього дійства йому особисто потрібно було (і не раз!) зустрітися, домовитися, поговорити, переконати і т. ін. Та й час тоді – наприкінці вісімдесятих – початку дев’яностих – був досить непростий. Майже перед кожним святом відбувалися якісь непередбачувані події, що змушували організаторів добряче похвилюватися.
Найспокійнішим, здавалося б, було перше свято «Вечірки». У країні, тоді ще СРСР, про майбутні потрясіння тільки починали здогадуватися, та й то не всі. Але хвилювань додавало уже те, що свято газети влаштовувалося вперше. І хоча Олег мав певний досвід організації масових заходів у «Молодій гвардії», але вони були просто непорівнюваними з тим обсягом роботи й величезною відповідальністю, які випали йому у «Вечірці», куди перейшов у лютому 1988-го. Уже навесні почали готуватися до вересневого свята. І хоча, здавалося, застрахувалися від будь-яких несподіванок, хвилювань вистачало, особливо новоспеченому голові оргкомітету, якому тоді не виповнилося ще й тридцяти. Свято вдалося і сподобалося не лише киянам, а й високому партійному керівництву. Але скільки воно забрало сил і здоров’я…
Наступне – мало б стати спокійнішим для його організаторів. Адже був уже певний досвід, зв’язки і навіть з’явилися друзі та однодумці. Словом, не доводилося починати з нуля і очікувати несподіванок. Але саме напередодні фестивалю газети, в п’ятницю, відбувся перший з’їзд Руху і більшість його делегатів стала учасниками свята «Вечірки». Тоді ніхто не був застрахований від того, що прямо на заходах газети не почнуть арештовувати найнаціональносвідоміших. Тому веселим і спокійним фестиваль був для киян і гостей, а для організаторів – знову копітким та неспокійним. Та й потім можна було очікувати і партійних стягнень, і навіть оргвисновків…
Як правило, найнапруженішим був останній місяць перед святом. Саме тоді стався ГКЧПістський переворот. Час був не просто непевний і тривожний, бо, як відомо, й під Києвом стояли танки, а іноді навіть критичний. Не зі своєї волі перестали виходити тодішні найпопулярніші московські газети «Комсомольская правда», «Московский комсомолец» та інші. Додавали прикрості й візити недоброзичливості керівників видавництва, які чомусь вважали за потрібне щодня зайти до фактичного виконувача обов’язків головного редактора «Вечірнього Києва» Олега Білика (Віталій Карпенко саме хворів) і єхидно поцікавитися: «Вас ще й досі не закрили?» Попри все, підготовка до свята газети таки тривала. Найцікавіше, що й фінансові та інші партнери й спонсори фестивалю не відмовлялися від зустрічей і взятих зобов’язань. Продовжували працювати й сценаристи святкових заходів. А потім відбулося перше свято «Вечірки» уже в незалежній Україні, щоправда, йому передував страйк і голодування журналістів, а також відмова видавництва друкувати газету всього за кілька днів до свята і хвилювання, хвилювання, хвилювання…
П’яте й, на жаль, останнє свято газети було наймасовішим і найскладнішим, бо вже почався спад виробництва і паралельно з ним – первісне накопичення капіталів новоявленими бізнесменами, яким було не до сантиментів. Навіть фестиваль «Вечірки» багато хто з них намагався використати для власного збагачення. Не обійшлося й без втрат колишніх друзів і соратників, що Олег переживав особливо болісно. До того ж, святові «Вечірки» 1992 року вперше стало затісно в центрі столиці й воно розпросторилося по всьому місту, включаючи і його лівобережну частину. Та до того ж, не лише по землі, а й дісталося неба – з літака на Київ посипалися листівки, що запрошували на свято «Вечірки», а були ще й дирижаблі із символікою свята, логотипами газети та її друзів-спонсорів. І за все це грандіозне дійство, звичайно, не без помічників, відповідав тридцятитрирічний Олег Білик (на знімку праворуч). І при цьому ніхто й ніколи не бачив його роздратованим, сердитим, невдоволеним. Завжди й з усіма він був підкреслено ввічливим, доброзичливим.
Після кожного фестивалю Олег особливо був уважним, аби нікому не забути подякувати за участь у святкових заходах. Уже й звільнившись із «Вечірки», він підтримував дружні стосунки з багатьма людьми, з якими його доля звела в ці роки. І майже усі вони прийшли 12 березня 1996 року провести Олега Білика в його останню земну путь…