Залишаюся вдячним читачем

Я – киянин у третьому поколінні, тому читав «Вечірку» з дитинства, адже її щороку передплачував мій дідусь, а потім, за природної естафети поколінь, і батьки. Впродовж кількох десятиліть ця газета була чимось невід’ємним, органічним у нашому інтелігентному сімейному колі. Особливо приваблювали публікації з історії рідного міста, старі фотографії різних куточків Києва, що робили їх ще привабливішими та якимись щемливо-утаємниченими. У «Вечірці» раз по раз друкувався дідусь Михайло Григорович Різник, відомий історик української книжки та друкарства. А на початку 1982 року настала й моя черга на дебют у газеті: то був невеличкий огляд нових книжок видавництва «Музична Україна», в якому розпочався мій трудовий шлях. Який я був тоді гордий своєю публікацією – та ще й у «Вечірньому Києві»! Щоправда, подальші тісні стосунки з «Вечіркою» так і не склалися: того ж таки 1982 року газета надрукувала мою рецензію на один із філармонійних концертів аж через… півроку після події. Мабуть, я був тоді аж надто спантеличений такою «оперативністю» друкованого органу й припинив кореспондувати. Опісля того дописав до «Вечірки» лише раз – у 1994 році – знов рецензію на концерт. Щоправда, вже настала капіталістична доба, й нарис надрукували навдивовижу вчасно – наступного ж дня!

Проте мої «авторські» стосунки з газетою я сприймав із розумінням, і вони анітрохи не применшували мого інтересу до неї – як читача.

Тож бажаю, щоб «Вечірка» знову стала улюбленою газетою більшості киян – як це було ще 20-30 років тому.

Олександр РІЗНИК, кандидат мистецтва