«Брати Гадюкіни» правил не знають
Минулої п’ятниці був лише один спосіб зігрітися – відвідати перший після десятирічної перерви виступ «Братів Гадюкіних» у Палаці спорту. Повний аншлаг. Тобто багатьом, на жаль, так і не вистачило квитків, а на концерт прийшли не тільки старі шанувальники. З Тернополя та зі Львова молодь їхала поїздами, а через службовий вхід заходили ті, хто сьогодні визначає напрямок, у якому розвивається український рок-н-рол: Андрій Кузьменко, Святослав Вакарчук та інші зірки. Та й, власне, вже на концерті майнула думка, що насправді люди сюди йшли не стільки за музикою, хоча отримали першокласне шоу, а за тим, аби перевірити: чи мають і зараз «Брати Гадюкіни» ту енергію, яку і ...надцять років тому. Виявилося, що так, і навряд чи можна уявити собі явище більш життєстверджуюче, ніж Кузя, який співає «Було не любити». Драйву «Братів Гадюкіних» може позаздрити будь-хто з молодих артистів, і тому деякі запитання з цього інтерв’ю після концерту були б недоречні, але бесіда з Павлом Крохмальовим відбулася за кілька днів до події.
– Яким чином ви готувалися до концерту?
– Почали репетиції лише за тиждень до Нового року. Загалом, ми на першій же репетиції зрозуміли, що не варто хвилюватися, «всьо чотко». Крім того, у нас була велика група підтримки: три духові інструменти зі складу команди «Джанкой бразерс», гітарист їхній, дві бек-вокалістки, причому одна з них – та, яка з нами працювала і раніше. Загалом, ми більше думали не над музичними питаннями, а над тим, який вигляд повинен мати цей виступ. Та, врешті-решт, вирішили, що жанр, який ми собі обрали, дає змогу бути артистові на сцені таким, яким він є і в житті. Були певні організаційні складнощі, з якими ми ніколи до того не мали справи. Коли ми припинили існувати як гурт «Брати Гадюкіни», в країні були лише натяки на шоу-бізнес. Не можу сказати, що і зараз у ньому спостерігаю великі досягнення, та все ж… Правила гри змінилися, а ми їх не знаємо.
– Хотілося б, до речі, запитати про ваше ставлення до того, що зараз відбувається в українській музиці.
– Якщо брати видатних особистостей, то зірками вони є лише на сцені, а у «земному» спілкуванні – звичайні люди, друзі. За молодими виконавцями, кажучи щиро, не дуже слідкуємо, але в них помітні певний інфантилізм, лінощі. Оцінювати їх не маємо права – це справа публіки.
– Нині така група, як «Брати Гадюкіни», знайшла б своє місце в музичному шоу-бізнесі?
– Це не песимізм, але: група була потрібна тоді, коли вона була. Кожному явищу свої час та місце.
– На студії «Гадюкіни рекордз» ви пишете музику до фільмів та серіалів. Чи трапляються серед них українські?
– Поки що до нас не зверталися з подібними пропозиціями. Оскільки наша студія розміщується на території кіностудії імені О.Довженка, то можу сказати: з приходом Віктора Приходька на посаду директора тут стало набагато краще. З’явилися фонтани, ліхтарі, – люди хоч не бояться заходити. Тут почали знімати московські серіали, але ж завдяки цьому люди отримали хоч якусь роботу! До того вони сиділи в кав’ярні «Синяя ветка», пили в борг та згадували радянські часи. Люди відвикли від роботи, тож про який розквіт українського кіно може йти мова?! От Стрембіцький – молодець. Що більше таких людей, то краще для українського кіно. Вплинути на ситуацію можуть професіонали, а для того, щоб бути професіоналом, треба мати форму.
– Ви самі дивитеся серіали?
– Рідко. Хіба що заради зацікавленості технікою зйомок. Робота над озвучуванням заважає сприйняттю кінцевого продукту.
– Спортзал відвідуєте?
– Ні.
– Загалом як себе почуваєте?
– Нам усім мінімум по сорок років, але ми почуваємося молодими. Слухачам бажаю того, аби вони зрозуміли, що є другий пласт під музикою «Братів Гадюкіних».