Постоялець

«Зима була такою, що із віт / Горобчик падав грудкою на лід…» Як нинішньої зими не згадати ці рядки старого англійського поета? Колись мене здивувало, що їх повідав мені Мишко Прямоносов – хлопчина, який ледь закінчив восьмирічку і, щоб перекантуватися до армії, прийшов до нашого дванадцятого цеху Київського авіаційного заводу. Людська душа – суцільна таємниця за сімома печатками.

Але не всі горобці сидять на гілках і покірно чекають неминучої і лютої загибелі. Ось минулої п’ятниці, саме коли майже 30-градусний мороз буквально звалився на наші голови, у під’їзді 5-поверхового будинку на вулиці Кутузова на Печерську об’явився такий собі постоялець. Не запримітити його було неможливо. Коли я спускався сходами, він випурхував і летів донизу, випереджаючи мене на поверх. Повернувшись із крамниці, я був певен, що крилатого гостя вже не застану. Куди там! Він знову пурхав від поверха до поверха, але вже угору. А наступного дня горобець оселився на п’ятому поверсі у ніші з електричним розподільником, дверці якої завжди відкриті. Добрі люди насипали на підвіконні між 5-м і 4-м поверхами трохи пшонця, січки… Із голоду бідолаха не помре, якщо вже від холоду врятувався.

Усе б нічого, та мешкають у під’їзді коти. Один з них у понеділок примостивсь у кутку між 5-м і 4-м і, не виявляючи особливої активності, усе ж уважно дивився у бік пернатого постояльця. Не було коли «вживати заходів» – поспішав на роботу.

Кажу «горобець». А чи горобець? Надто гострим зором похвалитися не можу, та й розглянути себе, як слід, пташка не дає. Якась із родини горобиних – зупинимось, мабуть, на цьому визначенні.

Скільки ще житиме птах Божий серед плетива електричних дротів? Скільки ще клюватиме пшоно, ризикуючи потрапити до котячих пазурів? Певне, до потепління, якого чекають далеко не тільки горобці.