Пернаті кочівники
Незважаючи на залякування пташиним грипом, я все ж вирішила не відмовлятися від традиційного вже влаштування на своєму балконі їдальні для пернатих і ще з осені прилаштувала на звичному вже місці годівничку для синичок. Турботи невеликі, а радість від спостереження за маленькими жвавими жовтоголовими створіннями, що зрання аж до сутінок, знай, пурхають та цвірінькають за вікном, – чимала. Та й птахам неабияка допомога, адже взимку навіть і у великому місті їм непросто добувати корм. Синички ж швидко звикають до сусідства з людьми і не тільки перестають боятися, а й, як мені іноді здається, теж з цікавістю спостерігають за нами.
Гості з Білорусі
Тижнів зо два тому, виглянувши вранці у вікно, побачила у пташиній «черзі» до годівнички двох якихось не зовсім звичних синичок – занадто довгими були в них хвости та й поводилися вони дещо інакше: боязко роззиралися перш ніж вхопити зернятко чи крихту хліба і від наших жовтоголових трималися на певній відстані. Коли ж краще роздивилася новачків, помітила, що й оперення у них незвичне: спина, крила і хвіст – чорні, а голова, нижня частина тіла і смужки з боків хвоста – білі та ще й на плечах і боках – рожеві плями. Але, незважаючи на іншу кольорову гаму «вбрання» і незвично довгий хвіст, пташки все ж були дуже схожими на синичок: такі ж рухливі, меткі й товариські та й цвірінькають білобрисі точнісінько так, як і наші жовтоголові.
Уже з кухонного вікна помітила, що на акації неподалік розташувалася чималенька зграя цих незвичних пернатих. Тож, коли по обіді до мене зайшов знайомий учитель біології, одразу повела його до годівнички – показувати невідомих зайд.
Поглянувши у вікно, Петро Васильович здивовано вигукнув: «Та це ж ополоники! Тільки чого вони до нас завітали?!» Пізніше пояснив, що пташок цих орнітологи називають довгохвостими синицями, а народ ополониками, бо, коли придивитися, помітно, що своїми обрисами вони нагадують розливну ложку. Проте живуть довгохвості синиці північніше – у Росії та Білорусі. Лише зрідка сильні морози змушують їх порушувати кордон і залітати на Чернігівщину. У Києві ж довгохвостих синиць моєму знайомому в природних умовах зустрічати раніше не доводилося.
Дізнавшись про таке, я ще з більшою цікавістю почала спостерігати за зграйкою північних гостей, які, як згодом виявилося, на своїх довгих хвостах принесли до Києва справжні різдвяні морози, від яких ми вже добряче відвикли.
Коли стовпчики термометрів опустилися нижче 20-градусних позначок, пташки стали ще рухливішими та діяльнішими. Осмілівши, ополоники взялися ретельно обстежувати кору дерев і кущів не тільки в Сирецькому гаю, а й у приватних садибах неподалік, аби відшукати улюблений корм – личинки дрібних комах. Не гребували пернаті гості й насінням, крихтами та іншим кормом, який знаходили. Цікаво, що довгохвості при цьому постійно перегукувалися між собою, ніби боячись загубитися, то шиплячи «шит-шит», то свистячи «сі-сі». Коли ж чулося пронизливе «чир-чир», зграйка, мов по команді, ховалася в гіллі. Так, виявляється, на пташиній мові звучить сигнал небезпеки. Довгохвості самці співають не так голосно, як наші, дещо більші їхні брати, але так само мелодійно.
На ніч ополоники полетіли у бік гаю. Пішовши увечері перед Водохрещем до бювета, побачила, як пернаті гості влаштувалися на ночівлю. Вони зібралися у чималеньку купу на одній з горішніх гілок невисокого кучерявого дубка. Спільно таки й справді краще вдається зберегти тепло в таку холоднечу. До речі, купа постійно ворушилася: крайні, змерзнувши, протискувалися всередину, і вже інші опинялися одним боком, крилом чи хвостом на морозі. Спостерігати за пернатими було, звичайно, цікаво, але мороз добряче дошкуляв, тому довелося відмовити собі у задоволенні.
Ополоники з Нивок
Проте пізніше мені все ж випала нагода ближче познайомитися з цими симпатичними пташками. Днями у таксобусі маршруту №451, що курсує з масиву Нивки до Контрактової площі, зустріла давнього знайомого – любителя птахів, і він похвалився, що минулого літа привіз від сина з Білорусі парочку хвостатих синиць. Почувши таке, напросилася до Валерія Лигіна в гості й не шкодую, бо дізналася чимало цікавого про цих милих пташок.
Виявляється, ополоники добре приживаються в неволі і поводяться в клітках досить спокійно та сумирно. Довгохвості – на відміну від звичайних синиць – незлобиві й активні. Стосункам пари пташок, яка мешкає у Лигіних, могли б позаздрити й деякі люди. Треба було бачити з якою ніжністю й увагою ставляться пернаті одне до одного!
Певне, з генами хвостатим синичкам передається спогад про ночівлю на морозі, бо навіть у теплій квартирі пташки на ніч притискаються одна до одної й настовбурчують пір’я. Створюється враження, ніби перед вами куля, з якої стирчать два довгих хвости.
Оскільки в природних умовах ополоники, як і звичайні синиці, звикли жити зграями, то й у неволі вони краще почуваються в гурті, чи хоча б у парі. Самотні теж живуть, але, за словами Валерія, почуваються не дуже комфортно й менш активні та веселі й не так часто співають. Щоправда, у сина мого знайомого самець прожив майже десять років. Але тепер він тримає вдома зграйку довгохвостих синиць у спеціально обладнаному вольєрі і від цього має значно більше задоволення і господар, і його співуча та весела сімейка.
Мріє про таку й Валерій, тому й привіз із Білорусі разом з птахами й справжнісіньке гніздо, яке знайшов порожнім у лісі. Місцевий орнітолог-аматор запевнив Лигіна, що це – справжній дім довгохвостих синиць. Невеличке яйцеподібне гніздечко з бічним входом схоже на те, яке будує ремез. Відрізняється, за словами Валерія, лише тим, що не висить на тонких гілочках, а міцно прилаштовується на розгалуженнях чи біля стовбура. Заввишки пташина домівка – майже 25 сантиметрів, її внутрішній діаметр близько одного дециметра. Зовні стінки гнізда оброблені березовою корою, лишайниками, мохом та ще й вкриті павутиною, а всередині викладено пір’ям, пухом, вовною і волоссям. Пір’їни, до речі, не лише синиць, а й ворон, галок і навіть фазанів та куріпок.
У природі своє гніздо хвостаті синиці ретельно замасковують лишайниками, які беруть з того самого дерева, на якому влаштували житло. Самка відкладає 7 – 10, а іноді аж 17 яєць. Правда, в неволі, за словами Валерія, радіють і 4-5. Любитель птахів з Нивок планує до весни облаштувати для синичок просторий вольєр і в ньому приладнати привезене гніздо. Сподівається, що воно їм сподобається і пара навесні виведе пташенят. До речі, дбають про майбутнє потомство обоє батьків – протягом 13 днів вони по черзі насиджують яйця. Пташенята ростуть дуже швидко, тому Лигіни сподіваються, що уже влітку в їх помешканні буде ціла зграйка хвостатих синичок.
Годує Валерій своїх пернатих м’яким кормом, тобто сумішшю для комахоїдних птахів. Дає також борошняних хробаків, мотиля, а влітку ще й інших комах та мурашині яйця, які добуває в Сирецькому гаю і парку «Нивки».
Хвостаті синиці, як і будь-які птахи чи інші живі істоти, окрім радості приносять і чимало клопотів своїм господарям, тому Лигіни радять добре подумати та порадитися всією сім’єю перш ніж поселити в себе нових крилатих чи чотирилапих мешканців. Що ж до ополоників, то їх рекомендують заводити тільки найдосвідченішим любителям птахів.
До речі, зграйка пернатих кочівників з Білорусі з середи вже не прилітає на акацію біля мого будинку і до годівнички на балконі теж. Може, знайшли собі краще й затишніше місце, але мені хочеться сподіватися, що вони взяли курс на північ, а разом з ними послабшають і морози і вже не дошкулятимуть ні нам, ні братам нашим меншим.