Острів Капрі : відкриття Коцюбинського
Усього цього, писаного до Олександри Аплаксіної, ви, звісно, не знайдете у семитомнику. Ірина Михайлівна Коцюбинська, впорядковуючи його, ревно простежила, аби жодна згадка про кохання не потрапила до друку. З купюрами вийшли ці листи і 1938 року, аби не кинути тінь на світлий образ «близького до більшовиків» письменника (але й без цього вміщені Іллею Стебуном у «Радянському літературознавстві», а потім – окремим виданням передані самою Аплаксіною листи, зчинили тоді в Україні справжнісінький скандал). І лише тепер, 2003 року, в згадуваному виданні «Капрійські сюжети» вміщено кілька листів без скорочень.
Однак не лише про своє безмежне кохання писав Коцюбинський Шурочці, котра була молодшою від нього на шістнадцять років. Він знайшов у ній, по всьому, не тільки вдячну читачку, а й порадницю щодо його творчих задумів. Показовими є, наприклад, такі рядки, написані 7 лютого 1912 р.: «Хочу опять побродить по острову, может быть, солнце сделает новый посев в моем сердце, а я потом у себя в кабинете соберу жатву. Если что выйдет, напишу тебе о своих планах». Та й перед цим, 22 січня 1912 р., він майже цілий лист до неї присвятив переповіді сюжету «Подарунка на іменини» (навіть переклав для неї назву російською – «Именинный подарок») з таким резюме: «Конечно, это грубая схема, а ты все же напиши мне, удачно ли я выбрал ее. Я так расписался о своем рассказе, что занял весь листик. Но, пожалуй, это самое важное в моей жизни здесь – больше всего впечатлений за столом». Тож не випадково вже цитований Іван Денисюк у публікації «Беатріче Коцюбинського» так пише про Олександру Іванівну Аплаксіну, з якою зустрічався в Чернігові 1954 року: «Невисока на зріст сивоволоса жіночка, з кирпатим носиком, негарна, але оповита флером повабу й чару. Людина високої інтелігентності й культури, інтелектуалка. Вона була в курсі всіх літературних справ…»
…Дістаючись від майдану Умберто I довжелезного віа Тіберіо до пагорбу з такою ж назвою, на якому височить мадонна з немовлям і де розташувалася найвідоміша імператорська вілла Йовіс, я згадував рядки, написані до Аплаксіної 29 червня 1909 р.: «Вчера осматривал развалины виллы Тиберия, который жил здесь во время Христа. Сюда из Иудеи прискакал гонец доложить Тиберию, что Христос распят». Чом не сюжет для майбутнього твору? І довірив він його не дружині, ні жодному з колег чи друзів, а лише Шурочці. А враження від відвідин вілли справді неймовірні! Піднімаючись вцілілими сходами, крокуючи велетенськими залами і вузькими переходами, що ведуть із одного приміщення до іншого, відчуваєш доторк до вічності. Її ніби розчахнуто перед тобою у вигляді руїн чудернацьких споруд із рожевої і білої цегли в оточенні соснового лісу та заростей вогняних кущів дроку. Віллу площею в 6 тисяч квадратних метрів зведено за наказом Тіберія. Із острова Капрі він управляв імперією впродовж 11 років. Саме з цієї вілли, що на вершині Монте-Тіберіо, з допомогою сигналів із диму та полум’я, що подавалися зі спеціальної башти, надходили імператорські накази до Риму. Здебільшого це були накази про страти. Римський історик Светоній свідчить, що вони в Римі відбувалися щодня, навіть у свята, і багато людей було наказано закатувати разом із дітьми, а деяких убивали свої ж діти.
Похмурий і жорстокий імператор обрав Капрі для своєї резиденції не тому, що був зачарований його красою, а тому, що боявся насильницької смерті від рук заколотників. На Капрі можна було висадитися лише в одній бухті, але Тіберій звів на острові 12 вілл, і ніхто не знав, на якій ночуватиме. Та одного разу через негоду довелося йому лишитися в Неаполі, і саме тієї ночі тирана таки було вбито…
Таке захоплююче минуле Капрі не могло не хвилювати письменницьку уяву Коцюбинського. Про це пише й Євгенія Чикаленко: «Так живо, так яскраво уявляв собі: то бучні, красиві оргії villa Giole – Sovis (вілли Юпітера-Зевса. – О.Б.), з її Aula regia-basilica (базилікою. – О.Б.), то трагічні факти про цезаря-недолюдка Тіберія!» Тож проживи Михайло Коцюбинський не 49 років, а більше, то, можливо, і українська література мала б свою версію взаємин між Тіберієм, Понтієм Пілатом, Христом і Майстром, який також мав свою віддану Маргариту в особі Олександри Аплаксіної (до слова, впродовж усього життя лишилася вірною Коцюбинському, заміж не виходила, рано осліпла, але пережила Майстра на багато років, пішовши з життя лише 1973-го: їй було 93 роки).
До речі, чудовим знавцем історії стародавнього Риму був не хто інший, як Олексій Максимович Пєшков. Син Марії Андрєєвої Юрій Желябужський згадує, як вони під проводом старожила та краєзнавця Ігнаціо Черіо обстежували руїни палацу Тіберія: «Олексій Максимович розповідав, вірніше прочитав натхненну лекцію про Рим часів занепаду і, зокрема, про Тіберія. Своєю ерудицією він захопив не лише Михайла Михайловича, а й старого Черіо, якому ми з мамою переказували його оповідь». Що б ми не казали, а ставлення Горького до Коцюбинського від звичайнісінького зацікавлення появою на Капрі «малоросійського письменника» з Чернігова, все ж, переросло в міцну дружбу. «Михаил Михаилович, очень рад я, что встретил Вас и полюбил славную Вашу душу» – такий автограф залишить Горький на подарованій Коцюбинському книжці «Три дня», виданій у Берліні 1912 року. Та й сам Михайло Михайлович віддавав належне таланту Горького. Це нині до нього приліпився ярлик «пролетарський письменник», а Коцюбинський знав Горького іншим – як автора «Вассы Железновой», «Городка Окурова», «Жизни Матвея Кожемякина» і, звісно, «Сказок об Италии». Оскільки їх написано на Капрі й про Капрі, я із задоволенням прочитав усі 27. «Сколько там любви к человеку, сколько знания его души и понимания природы. Чудесная, солнечная книга!» – прочитає Горький в листі, написаним 11 січня 1913 р. Коцюбинським, якого через кілька місяців не стане.
Головне, що Горький не лише сприяв популяризації українського письменства в Росії й світі, а й під впливом Коцюбинського почав співчутливо ставитися до українського питання, маючи на увазі поширення ідей «федералізму й широкої обласної самостійності». Про щось більше щодо України він, звісно, й не припускав. А зрозумівши в часи українських визвольних змагань у 1917–1921 роках, чого насправді Україна прагне, та ще й отруєний сталінізмом, Горький, певно, пошкодує, що колись на Капрі сприяв, як на будь-якого російського інтелігента, – українському націоналізму. Інакше ні чим іншим не можна пояснити вихватку пана Пєшкова 1928 року, коли на прохання українських науковців дозволити перекласти його твори українською, Горький подивувався: навіщо, мовляв з «нарєчія» робити справжню мову, й не дав дозволу на переклад зокрема одного із своїй найпоганіших творів – «Мать». Уявляєте, яким передбачливим виявився Коцюбинський, коли ще тоді, в січні 1912 року, пишучи, що в капрійському гурті Горького все українське неначе в моді, засумнівався: «чи надовго і щиро – не знаю». Того ж 1928-го з’явиться в емігрантській пресі й «Одвертий лист В.Винниченка до М.Горького» з приводу отієї його заяви про «нарєчіє», де український письменник пише, що громадянин Горький перетворився з буревісника визволення поневолених народів, яким він був на Капрі, на смішного, анахронічного чорного ворона валуєвщини… Горький, звісно, на цей дошкульний і правдивий лист не відповів, бо то вже був не гуманіст, що притягував до себе інтелектуалів на Капрі, а не лише перо його, а й думки та вчинки, навіть особисте життя перебували під контролем комуно-радянських вождів. Вони так його опікували, що аж відправили на той світ, влаштувавши помпезний похорон.
Однак це тема вже іншої публікації, а ми поки що разом із Михайлом Коцюбинським на Капрі, де, немов помаранчі, достигають і нові оповідання нашого письменника, і «Казки про Італію» Горького. В одній із них, двадцятій за ліком, він порівнює Капрі під блідим куполом неба, посеред сонної водяної рівнини, із жертовником, встановленим перед ликом бога-сонця. І справді: останні твори Коцюбинського, написані тут, – немов жертвування в ім’я краси, добра і щастя. Але й вади людського єства не були обійденими, як от у класичному оповіданні «Коні не винні». Як вірно й точно написав Микола Чернявський про цей його тодішній стан! Він зазначає, що широкій громаді подобалися творені ним нечувані ще в нашій літературі мелодії. Але невдогад було тій громаді: «Що він пише замість пера кінцем загострених нервів. Що дзеркало його душі трощиться на дрібні скалки й ніколи вже, ніколи не зібратися тим скалкам докупи. Чув це Коцюбинський, чув, як своє «memento mori».
Він у листах то скаржиться, що його відволікають, то нарікає, що мало буває на природі, що живе одноманітно. А головне – невдоволений написаним! Володимирові Гнатюкові 24 січня 1912 р.: «Не те мене тривожить, що я так мало написав, а те, що написане не вдовольняє мене… Важна не кількість, а якість». І далі: «Часом попадаю в такий пригнічений настрій, що й світ немилий». Дружині 31 січня 1912 р.: «Зараз я займаюся обробленням другого оповідання. Прочитав – і аж сумно стало, так воно погано написане. Мушу цілком переробити».
Дні, коли не міг працювати, він називає пропащими. Але оскільки вони ним талановито описані в листах, то тепер ті, як на нього, змарновані дні несуть для нас, нащадків у незалежній Україні, неоціненну інформацію. Ось, будь ласка, з листа до дружини 16 лютого 1912 р.: «Опріч того пропав у мене один день. Приїздив Шаляпін. Приїхав яхтою з Монте-Карло, де він тепер співає, так щось коло третьої години вдень, а ми як засіли компанією, то розійшлись тільки о 6 годині ранку, бо о 7 він мусив назад од’їздити. Весь час він то розказував (дуже гарно, художньо говорить), то знайомив нас з новою оперою «Хованщина». Він (Шаляпін) такий милий і цікавий чоловік, що насамохіть вибачаєш йому всякі його свинства. З ним приїздив молодий чоловік – мільйонер Терещенко (київський), який служить директором у Петербурзькому оперному театрі (імператорському)».
І лише одного разу тієї останньої для нього на Капрі зими-весни Коцюбинський, не зважаючи на недугу, на приреченість писати «кінцем загострених нервів» і бути невдоволеним неписаним, вирвався із теплого флігеля горьківської вілли на волю й кинувся в обійми обожнюваного Капрі. В Україні якраз тоді святкували масницю, а на Капрі впродовж трьох тижнів тривав карнавал. Коцюбинський повідомляє Шурочці Аплаксіній 22 лютого 1912 р., що нарахував понад 200 різних масок: від левів, рицарів до риб і птахів. П’яцетта, пише він, перетворилася на один великий маскарадний зал просто неба. Крик, шум, веселощі. Скрізь вистукують кастаньєти і дерев’яні черевики, горять вогні, море ритмічно шумить, зірки тремтять на весняному небі – всім радісно і хороше. Як тут було втриматися? «Я кутил, – признається він пані Олександрі. – Зашел с компанией в кафе и выпил огромную кружку настоящего мюнхенського пива, а потом пошел в синематограф. Вот как я кутил. Да! Еще были у нас блины с гостями, и пел Шаляпин, на этот раз, к сожалению, только в грамофон». Разом із земляком із Чернігова Іваном Якубовичем на човні вже вкотре милується гротами. Вони навіть виходять під парусом у відкрите море у напрямку Африки. Бо надворі стояла чудова весняна погода, часом здавалося, що це літо. І, звісно, не проминули відвідати Анакапрі, аби подивитися як там танцюють тарантеллу і поглянути зблизька на Монте-Саляро, на вершині якого Коцюбинський переживав неповторні відчуття. Юрій Желябужський згадує, що він у товаристві Горького і Коцюбинського не раз ходив туди зустрічати схід сонця, діставшись із Капрі кіньми, а потім піднімалися на гору пішки.
Михайло Михайлович пише, що цей підйом тривав майже дві години. А тепер, сівши на «маршрутку» в Капрі, я за двадцять хвилин їзди звивистою дорогою поміж скель і чарівного лісу опинився на майдані Вікторія, де нижня станція канатної дороги. Кілька хвилин – і ви на висоті у 589 метрів над рівнем моря! А я піднімався й спускався кілька разів, аби ще й ще раз відчути отой лет у небі над розкішними виноградниками, дубовими і каштановими гаями, рядами абрикосових дерев – тоді, в червні, достиглі плоди нагадували жарини, кинуті чиєюсь рукою з неба на зелене листя… А нагорі – вся неаполітанська затока як на долоні, і силуети Апенін, і Везувій, і острови Іскья та Прочида. Тут, на вершині, ще на початку XX століття планували звести туристичний комплекс «Пісня неба», але задум і досі не втілено…
Але Михайлу Михайловичу більше пощастило – він зустрічав сонце на вершині Сонячної гори! Желябужський згадує, що коли вони вийшли «на майже горизонтальну, перерізану неглибокими балочками рівнину, Михайло Михайлович зупинився вражений і довго вдивлявся в пейзаж, освітлений світлом щербатого місяця, що стояв уже невисоко. «Як це схоже на наші українські степи вночі» – нарешті тихо сказав. І далі: «У той час, як ми з галасом розташовувались, їли принесені бутерброди, запиваючи їх вином, Михайло Михайлович, присівши збоку, мовчав, нічого не їв і все до чогось прислухався. Так він і сидів весь час, поки ми, стомлені підйомом, закутавшись у плащі, подрімали. Потім почався світанок, і ми слухали його… Звуки наростали, множилися, перетворюючись у своєрідну какофонічну, але життєстверджуючу симфонію дня».
...Знімаючи на відео всю цю красу, я спустився трохи вниз, де буйні зарості білих і червоних троянд, сонячного дроку-джинестри. І уявив, що, можливо, он там, на стовбурі впалого дерева, стояв тоді наш видатний письменник і дивився на схід. «Михайло Михайлович нерухомо стежив за цим приголомшливо-прекрасним видовищем, – пише Желябужський, – ніби вбирав його в себе, і його чудове обличчя світилося тихою радістю».
Сонцепоклонник довірливо спілкувався із народженим Сонцем…