Вийти заміж за Джона
До тридцяти літа на возі їдуть, а після тридцяти – на конях скачуть. Особливо це помічають самотні люди, які з певних причин не встигли знайти собі пару.
Хто не встиг, той спізнився
Озираються довкола – в ровесників уже діти підростають, а в самих за плечима – лише дім та кар’єра (інколи й цього немає). Треба негайно щось змінювати – одружуватися, створювати сім’ю. Сильна половина людства начебто має більше шансів, бо, як співається в пісні – «на десять дівчат за статистикою – дев’ять хлопців. Власне, ця пісня актуальна й нині: хлопчиків в Україні народжується менше, ніж дівчаток. Як же бути нашим красуням, господиням, щирим, добрим, лагідним, люблячим… Синонімічний ряд доволі довгий, адже таких жінок, як українки, немає ніде у світі. І ми маємо тим пишатися. Нашу «національну гордість» належно оцінюють європейці, американці, австралійці, а що вже казати про африканців, які так і липнуть до білявок та русявок. Залицяються, ще й як! Нашим парубкам, либонь, варто повчитися у сусідів далеких та близьких, як догоджати дівчатам. Те, що мають, – не цінують, а втративши – лікті кусають. Українки тим часом не виходять, а вискакують заміж за іноземців, либонь, тому, що засліплені їхніми залицяннями і райдужними перспективами. Часто-густо ці перспективи запаморочують голови до пори до часу і виходить, що з великої хмари та малий дощ. Однак нашим красуням ніколи про це думати, бо ж прагнуть якомога швидше встрибнути у вагон чи літак, який повезе їх до омріяного щастя. Адже хто не встигне, той спізниться. А хто хоче засиджуватися в дівках? Що далі від молодості, то менше шансів вдало вийти заміж. Потенційні женихи, навіть вже й трохи підтоптані, бажають бути у парі з молодими, красивими жінками. Що ж у такому разі робити тим, кому за 30? Сивіти, склавши руки, у дівках? Чи наполегливо самотужки шукати судженого. Чимало обирають другий варіант.
Красива, розумна бажає познайомитися…
Наразі й в Україні є величезна мережа різних свах – шлюбних агентств, у картотеках яких – стільки всіляких женихів і наречених: біляві, смагляві, лисі, кучеряві, високі, стрункі і не дуже… Особливо оголошеннями такого змісту рясніє Інтернет, усіх сайтів за один вечір не перечитати. Є з-поміж них вельми серйозні пропозиції, виважені, а є й потішні, як-от: «Віддам свою любов у будь-які руки без жалю до того ж безплатно». Жінки сміливо й відчайдушно обмірюють, зважують своє тіло, розповідають про власні уподобання, захоплення, мрії, не замислюючись, чи варто виливати душу першому стрічному. Це свого роду торг, а там де є товар, має бути покупець. Товар, що пропонує себе на експорт, досить привабливий: одна одної краща, розумніша, талановитіша, хазяйновитіша. Дарма, що вік різний – від 20 до 60 років, – усі хочуть кохати і щоб їх кохали, цінували, шанували, може, й на руках носили. Бо вони того варті.
А який же покупець заморський? Досить вимогливий, гідний, грошовитий… А головне – їх хоч греблю гати. 60-річний Міхаель (забезпечений, розлучений, мешкає у власному будинку) хоче одружитися із порядною, освіченою, інтелігентною українкою 45-55 років. Запрошує її до себе в Ізраїль. А 36-річний англієць Джон, який володіє англійською, німецькою і російською мовами, захоплюється музикою, класичною літературою, детективами, хоче мати за дружину 25–40-річну жінку, яка б кохала його на всі сто відсотків. 60-річний Крістіан із Німеччини волів би зв’язати свою долю із 35–50-річною жінкою, яка б уміла поводитися у вишуканому товаристві.
Можна ще наводити приклади інтернетівських оголошень. Власне, вони дуже схожі – багатообіцяючі. Саме це й приваблює наших жінок. Тим паче, коли на рідній землі вони не можуть знайти не лише судженого, а й роботи. Так було і з Оксаною.
Щастя треба шукати
У неповні сорок років жінка залишилася за прохідною підприємства, що збанкрутіло й закрилося. Спочатку перебивалася сякими-такими підробітками: торгувала на ринку і біля нього, за що не раз потрапляла на гачок міліції. Батьки мешкають у селі, тож картоплиною та цибулиною якось забезпечували. Так минув рік, другий, а перспективи знайти роботу і створити сім’ю – нуль. Якось почула про одне шлюбне агентство (товаришка дуже гарно розписала його клієнтів!) і, переборовши сором та страх, постукала в двері. Невдовзі її запросили на оглядини до француза. Але, як з’ясувалося, йому запропонували аж три кандидатури, окрім Оксани – ще двох дівчат, але значно молодших і сучасніших. Та француз, на диво, спинив свій вибір на Оксані. Щоправда, вона мало з того раділа, бо ж душа до нього не лежала. Та на безриб’ї і рак риба.
– Погоджуйся, – підбадьорила її сваха. – Коли ти ще зможеш побувати в Парижі?!
Послухала її – і подалася до омріяного Парижа. Чогось подібного жінці й не снилося. Однак художник-француз виявився справжнім тюхтієм, яких і в Україні доволі. Вертатися додому ні з чим ніби й соромно і жити одній у чужій країні тяжко. Згадала, що колись залицявся один американець. Розшукала його адресу – і полетіла до Каліфорнії. Джек радо її зустрів і запропонував одружитися.
Американський спосіб життя – особливий, і Оксані довелося багато чого вчитися. Два роки вивчала англійську мову, бо мала намір знайти роботу. Але й донині їй відведено роль дружини і домогосподарки. Чоловік ревнивий й не дуже хоче, щоб його красивою половиною ще хтось милувався. Годує, одягає, взуває її і на тиждень виділяє певну суму.
Коли друзі запитують, чи знайшла вона своє щастя, Оксана уникає прямої відповіді. Так, вона наче усе має, що потрібно жінці, та туга за рідною землею, звичаями до болю ятрить її душу. А, може, не лише ностальгія допікає?..
У золотій клітці лунають сумні пісні
Люба їхала до Італії з єдиним наміром: заробити грошей на навчання дітей. Вдома залишила чоловіка Миколу, також безробітного. Найнялася вона до літнього італійця Серафима доглядати його немічну матір. Господарю робітниця одразу приглянулася: миловида, трудолюбива, чесна. І згодом він почав задумуватися, що саме таку хотів би мати дружину. Проте не наважувався бодай натякнути про це Любі. Хоча молодиця стала помічати залицяння й усміхалася лише з того, мовляв, яка у нас може бути любов – він мені у батьки годиться. Але ж крапля камінь точить. До того ж любов зла…
Через рік Люба поїхала додому, однак довго там не забарилася. Повернулася назад до Італії із штампом у паспорті про розлучення і наміром вийти заміж за Серафима. З весіллям не забарилися. Тепер Люба – сеньйора, найняла у дім прислугу, також українку. Кличе до себе дітей. Однак ті не дуже поспішають до чужої країни.
– Мама наша живе наче й у золотій клітці, та співає у ній не вельми веселих пісень, – зауважує син Сергій. – Коли говорить зі мною по телефону, відчуваю тугу в кожнім слові. І про батька часто запитує…
Таких, як Люба, – чимало не тільки в Італії, але й Іспанії, Німеччині, Польщі… Полетіли наші горлиці на край світу за своїм щастям. Та чи справді знайшли його там, а чи живуть просто в достатку, залишивши вдома свою справжню любов. Тільки кому вони про це тепер скажуть?