Смерть, схожа на ритуал
На околиці села, неподалік залізничної дороги, ще й досі лякає око невеличке згарище, що нагадує про трагедію сім’ї Базелюків. Колись тут мешкала щаслива родина. Нині ж – лише попіл та кілька обгорілих фотокарток, на яких можна розгледіти щасливі обличчя. Черемошняни досі не чіпають того місця. Не наважуються. Кажуть, що загиблі душі й нині блукають серед обгорілих уламків, шукаючи відповіді, – чим завинили перед Богом?..
Прелюдія
– Була сім’я і за мить її не стало, – розповідає жителька села Черемошне Житомирської області Галина Іванівна. – Ніколи не могли подумати, що Іван здатен на таке божевілля. Завжди такий привітний, хоча й дещо мовчазний. Односельчани шанобливо ставилися до нього. Заробляв чималі гроші, жодної роботи не цурався, справжній господар. Ніхто йому не міг закинути байдужість чи неувагу до власної родини. Не пив, не курив та й тираном у сім’ї не був. Окрім родини, у нього нікого не було у цілому світі. Дітки завжди нахвалювалися своїм батьком, мовляв, який добрий та дбайливий. Чому так вчинив, – ще й досі залишається загадкою, яку, мабуть, ніхто не відгадає.
І все ж люди кажуть, що спаскудило його столичне заробітчанство, бо їхав надовго, а коли повертався, з підозрою ставився до дружини. І все розпитував у знайомих, що робила Надія, поки його не було, куди їздила-відлучалася. От і напередодні кривавих подій Іван допізна засидівся у товариша, обговорюючи план поїздки, в яку збирався наступного ранку. Проте на заробітки не вирушив, а подався о 9-й ранку до школи за дітьми. Як розповіла вчителька місцевої школи Лариса Петрівна, був трохи дивним, спантеличеним. Зовні наче спокійний, але очі палахкотіли божевільним вогнем. Здавалося, і не слухав про що вона розпитувала, лише повторював, що йому терміново потрібно забрати зі школи доньку і сина. Заперечувати вона не стала, бо не мала права, а далі розпитувати не було сенсу, бо вигляд Івана свідчив – він не налаштований на розмову.
А він їх вів на страту
Перелякані Ганнуся й Сергійко мовчки йшли за батьком. Тихцем дивувалися, бо батьки ніколи не забирали їх зі школи о такій порі, а татка таким ще ніколи не бачили, тому й боялися щось питати. Немов слухняні ягнята йшли кудись за поводирем, а куди – не знали і не здогадувались.
Переступивши поріг, Ганнуся скрикнула. Уся підлога в коридорі була забризкана кров’ю. Діти заціпеніли. Переляканими очима шукали матір, яка о цій порі ще мала бути вдома. Відчували, що причина такої поведінки батька певне саме через неї і, мабуть, щось-таки сталося з ненькою. Проте усіляко намагалися відігнати страшні думки. Аж коли зайшли до кімнати, то ноги прикипіли до підлоги, а все тіло скував жах. На ліжку лежала закривавлена матуся. Ганнуся з Сергійком кинулися до неї, заридали, закричали, та марно, вона вже не дихала. Тоді діти не могли збагнути, що сталося, а прагнули лише одного – привести її до тями. Проте, не встигли вони й обійняти тіло, як Ганнусю звалив різкий удар. Нестерпний біль від встромленого ножа затьмарив свідомість. Наостанок вона лише встигла обернутися й зазирнути в очі кривднику. Але батько-вбивця не витримав цього пронизливого погляду й за мить наніс ще один удар. Від шоку Сергій не знав, що робити. Перше, що спало на думку, – тікати світ за очі. Миттю кинувся до дверей, але сильна рука батька залізною хваткою вхопила сина. Сергійко пручався, як міг, а от закричати сили не було. За кілька хвилин усе стихло…
Іван глибоко видихнув – нарешті все скінчилося. Мовчки пройшовся по кімнаті, пильно роздивляючись кожного з рідних людей, аби пересвідчитися, чи всі мертві. Потім узяв до рук заздалегідь підготовлену каністру з пальним. Не обминув у хаті жодного кута. А коли скінчив ритуал, немов ошпарений, зиркнув на образи, які висіли на стіні, дбайливо запнуті рушниками. Мабуть, саме тоді згадав про Бога, але було вже надто пізно.
Хата спалахнула, як сірник. Горіло все, що було нажито тяжкою працею, а головне – тіла рідних людей. То Іван цього не міг побачити. Його бездиханне тіло висіло на залізному дроті.
Чи то від зневіри, чи від людського ока
– Коли ми угледіли пожежу, негайно кинулися рятувати будинок, але полум’я вже охопило його у свої обійми повністю, – розповідає Сергій Олександрович. – Проте, хіба ж ми тоді могли знати, що там палають усі четверо. Коли ж дізналися, що сталося, довго ще не могли проронити й слова. В одну мить земля немов провалилася під нами, а коли все ж таки оговтались, ніяк не могли збагнути, що найшло на Івана і за що так жорстоко вчинив з сім’єю. Колись давно такою ж загадкою було й те, чому Іван при живих батьках зростав у інтернаті. А коли виріс і створив власну сім’ю, не спілкувався зі своїм батьком. Навіть на його похорон Надія силоміць тягла Івана. Ця бідолашна жіночка все намагалася помирити їх, але марно. До речі, Івана вона ніколи не зраджувала. На селі мала незаплямовану репутацію. Та й ніхто ніколи не чув, аби він її до когось ревнував. На людях мали вигляд найщасливішої пари. А за що так жорстоко покарав дітей? Це перевершує всю нашу уяву, адже перед ним то вони нічим не завинили.
До жодної із сект ця родина не належала, а старожили поговорюють, що причиною всьому було чиєсь прокляття, звичайно, через заздрощі. Кажуть, що то все пороблено, від людського ока. Інші стверджують, що психіка Івана просто не витримала життя на самоті, без сім’ї. Він зламався, бо мав на плечах неабияку відповідальність за її благополуччя. Працював, як віл, а грошей, як завжди, не вистачало, тому й запанікував, втративши віру в майбутнє. Проте, вочевидь, правди таки не дізнається вже ніхто.
Неушкодженою на подвір’ї зосталася лише криниця, з якої вже не пити води. А на дивом уцілілих дверях односельчани повісили на знак скорботи траурного вінка, від чого це трагічне місце нагонить ще більший жах.
Поховали останки чотирьох Базелюків у дві могили. До одної поклали Надію з дітьми, а до другої – Івана. Люди не дозволили бути їм разом навіть на тому світі…