23 листопада 2004 року, вiвторок №197 (17383) останнiй номер RSS
Головна ВИБІР КИЇВ ЗВІДУСІЛЬ ПОДРОБИЦІ СПОЖИВАЧ СУСПІЛЬСТВО КУЛЬТУРА ГІСТЬ "ЯСК" ІСТОРІЯ КРИМІНАЛ СПОРТ ДОБРИВЕЧІР

 ІСТОРІЯ
23.11.2004

Віч-на-віч з вовками


На третій день після визволення міста Знам’янки (Кіровоградщина) до нашого полку прибув єфрейтор Григорій Лапідус. Юнак пристойно знав німецьку мову. Поки Г.Лапідус набував потрібних знань і навичок, настав січень 1944 року. Зима немовби згадала про свої права. Посилилися морози. Почастішали снігопади. Помітно активізувалася розвідка. Г.Лапідус вирішив делікатно нагадати про своє існування капітанові Ареф’єву. Начальник розвідки полку зустрів його привітно:

– Знаю про твої успіхи, Гришо. Скоро на ділі покажеш, чого ти навчився. А поки що треба терміново доставити у штаб армії цей пакет. – Якщо підеш навпрошки через ліс, за дві години впораєшся. Щоб легше було йти, візьми не автомат, а пістолет. Успіху тобі!

Дорога, позначена двома рядами снігових заметів, перетнула поле, сховалась у лісі. Несподіваний крик сови викликав таке відчуття, ніби на Лапідуса хтось чатує за крислатим дубом. Він різко обернувся і в затемненні між двома кучугурами помітив п’ять пар фіолетово-зелених цяточок.

«Вовки!» – майнула в голові страшна здогадка. Розвідник ледве встиг висмикнути з кобури пістолет, як йому на груди впав дебелий вовчисько. Довгі ікла скреготнули по стволу зброї. Григорій вистрілив, турнув ногою вбитого звіра, одним стрибком досяг придорожного дуба. Сховав пістолет за пазуху, обома руками схопився за сук і видерся на дерево.

Миршавий вовчисько з настовбурченою шерстю люто кинувся на окоренок, намагаючись схопити Григорія за ногу. Потім сіроманці відбігли метрів на тридцять і посідали на снігу. Спершу з витягнутих догори морд вилітало глухе бурчання. Потім вони плавно перейшли в тужливе виття.

Лапідусові стало боязко. Він запалив цигарку, трохи заспокоївся і глянув на вовків. Хижаки так само сиділи квадратом, мордами один до одного. Так само люто виблискували жарини очей. Бійця поступово огортав відчай. Зараз, мабуть, у штабі армії зібрались генерали й офіцери. Вони чекають найновіших розвідданих. На чолі, незважаючи на відчутний мороз, виступив піт.

Треба діяти! Лапідус націлився в найбільшого вовка. Майже одночасно з пострілом звір підстрибнув і простягся на снігу. Наступна куля не знайшла цілі. Третім пострілом Григорій звалив іще одного хижака. На жаль, ще одна куля зметнула сніговий фонтанчик біля ніг вовка. «Нерви, як у істерички! Мушу негайно заспокоїтись!» – він знову закурив. Потім старанно і довго цілився, однак двічі схибив. Патронів більше не було…

Лапідус вийняв із-за халяви фінський ніж, для чогось витер лезо об полу фуфайки. Затим підняв комір, розірвав індивідуальний санпакет, перебинтував шию поверх комірця.
Ноги ніби навмисне упиралися в нижній сучок, штовхали бійця вгору. Це були неслухняні, зовсім чужі ноги. Щоб підбадьоритись, юнак спробував заспівати. Замість співу вчулося тільки дрібне цокотіння.

Заціпенілі руки довго не розтискались на нижньому сучку. «Ех, боягузів розвідка не любить!» – пальці випустили сук. Тієї ж миті два сірих клубки помчали на розвідника. Наїжачений велетенський звір, випередивши миршавого, кинувся на груди бійця. Григорій ударив хижака ножем у живіт – знизу вгору. Звір із розпоротим черевом гепнувся в сніг. Останній вовк збив Лапідуса з ніг, іклами вчепився в шию.

Саме в ту мить із глибини лісу гримнув рятівний постріл. Хтось стягнув з Григорія вбитого вовка, допоміг підвестися.

– Звідки ти взявся, Федотич? – Лапідус упізнав Костянтина Полумордвинцева.

– Як тобі пояснити… У нашого брата, уральського мисливця, розвинуте відчуття небезпеки. От я і подався лісом навпростець. Бачу – вовчі сліди. Добре, що поспів саме в акурат. Покажи-но шию!

– Нічого, тільки подряпина. Бинти й комір помогли…

– Давай перев’яжемо, – Полумордвинцев поліз у кишеню за індивідуальним санпакетом. – А ти солдат! Не кожен уралець на таке відважиться! Тільки наперед знай: у січні вовки «весілля» справляють. У такій ситуації треба стріляти передусім найменшого, найпоганішого звіра. Адже це – вовчиця. Вб’єш її – самці вмить розбіжаться. Збагнув?
– Дякую, Федотич! І повік не забуду!

– Нема про що говорити. Мерщій у штаб!

Олександр КОВАЛЬЧУК, колишній військовий розвідник




23.11.2004   Імені постачальника петроградського ешафота. Навіщо нам Урицький?




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.