Приборкувачі норовливих
Навіть важко уявити поруч таких зовсім не схожих на перший погляд людей, як дресирувальники Людмила та Володимир Шевченки. Він – високий, із сивими пасмами у темному волоссі. Вона, навпаки, невеличка, білява. Він може загарчати на своїх смугасто-гривастих підопічних кицьок. Вона ж зазвичай говорить із ними лагідно, лише вряди-годи підвищує голос.
Але попри таку полярність, подружжя Шевченків дивовижно доповнюють одне одного. Як у житті, так і в манежі. Ось уже понад 40 років вони – яскраві зірки нашого цирку. І на їхні вистави завжди збирається повний зал глядачів.
Якби не зайві сантиметри
Цікаво, що долю сімейного дресирувальницького дуету вирішили… сантиметри. Адже Людмила Олексіївна – майстер спорту з художньої гімнастики, – коли прийшла до циркового училища, хотіла стати повітряною гімнасткою. «Я мріяла про повітря, але з моїм зростом метр шістдесят п’ять виявилася зависокою, – говорить вона. – Мені казали, що зможу працювати тільки на вільному дроті. Це мене не влаштовувало».
В училищі Людмила й познайомилася з сином відомого дресирувальника Дмитра Шевченка Володимиром. Юна, тендітна й чарівна дівчина одразу привернула його увагу. «Він мене завойовував, але недовго, – з усмішкою згадує Людмила Олексіївна. – Володимир значно вирізнявся з-поміж інших хлопців. Надійний, цілеспрямований і дуже добрий. Справжній чоловік, якому можна довіряти». Так зародився майбутній зірковий дует.
«Наші викладачки в училищі казали: «Дівчата! Будете працювати Париж–Лондон–Токіо! – продовжує Людмила Олексіївна. – Але з цією мрією довелося тимчасово розпрощатися, коли я познайомилася із рідними Шевченка. Тоді вперше потрапила на практику до шапіто батька Володимира у Мурманську, де влітку ввечері доводилось у валянках сидіти. Я зрозуміла, що перед тим, як досягнути чогось, треба пройти важкий шлях. Ствердитися на манежі як артисти».
Звичайно, пізніше вони побачили і Лондон, і Париж, і Токіо. Але до цього добряче попрацювали.
Молоді артисти, засукавши рукави, почали створювати власний номер. Перший самостійний виступ молодих Шевченків відбувся 1968 року в Уфі. «Ми виступали у шапіто, хоча до цього постійно репетирували у стаціонарних цирках, – розповідає Людмила Шевченко. – Вперше випустили своїх вісім левиць. І от під час вистави по шапіто пройшовся сильний вітер, від якого аж ляснуло полотнище шатра. Що почалося! Левиці зірвалися зі своїх тумб і в паніці забігали по манежу. Ми стоїмо спина до спини, а в руках тільки палиці. Артисти з нашої трупи, які сиділи у перших рядах, посхоплювалися з місць. У залі теж почалася паніка. Але Володимиру вдалося все це припинити».
Хижий ансамбль
Зараз у Шевченків – 14 хижих кицьок. Щоправда, не всі вони виступають на манежі. Приміром, дворічні усурійські тигри Муля та Батя тільки вчаться акторської майстерності. За словами Людмили Олексіївни, хоча вони на вигляд і великі – важать по 150 кілограмів – усередині вони ще кошенята. «Для того, щоб вони могли виступати на манежі, треба ще рік, – каже дресирувальниця. – Щоб не було цих дитячих ігор та пустощів».
Уся робота дресирувальника побудована на психології, вивченні особливостей кожного підопічного. Головне – знайти підхід до них. Нині у виставі «Сузір’я одержимих» можна побачити левиць Маню, Ельзу та Вєту, тигриць Джуну та Шеррі, тигрів Рема та Сафара, лева Боню та леопардиць – Гіту та Мойру. І, повірте, керувати таким смугасто-плямисто-гривастим ансамблем – нелегка справа. Адже окрім того, що це великі хижаки, вони – ще й великі кицьки, які різняться характерами і як представники різних видів, і як особистості.
Зараз у котячому гурті справжній лідер – 19-річна Ельза. Вона ж інколи допомагає дресирувальникам наводити у зграї порядок, бо ж, за словами Людмили Олексіївни, тигри з левами не відчувають особливих симпатій одні до одних. «Приміром, левиця Маня, в якої дуже вередливий характер, постійно чіплялася до однієї тигриці. Просто затюкала її, – розповідає вона. – Тож Ельза відлупцювала забіяку – поставила на місце. Після цього усі чвари припинилися».
Спокійного й лагідного тигра Сафара Шевченки самі виростили й штучно вигодували. Вони ж і стали його справжньою родиною, оскільки звірі його не прийняли, бо Сафар виріс напівсліпим.
Лева Боню Шевченки купили в одному з українських зоопарків. Коли йому виповнилося два роки, у лева паралізувало половину тіла. Але він так хотів жити, що фактично сам себе за гриву витягнув. Завдяки своїй упертості Боня почав ходити. Але після хвороби у нього залишився один недолік – він страшенно боїться глядачів та оркестру. Шевченки інколи називають його Боязким Левом.
А от тигриця Шеррі – або як її ще називають Шерханиха – постійно роздратована. «Вона злюща від народження. Та ще й боязка, – говорить Людмила Шевченко, – оскільки кожна вистава – це стрес для тварини. Вона може боятися, але чого – і сама не знатиме. Тож постійно гарчить. І тепер у неї таке амплуа. Зайвий раз намагаємося її не чіпати. Але й не дозволяємо цій елементарній паніці перейти певну межу. Бо якщо хижак розпалиться, то почне нападати».
Загалом же тигри характером і поведінкою більше нагадують кицьок: такі ж хитрі, індивідуалісти, дуже обережні... Леви ж – благородніші, норовливіші, гордовитіші й відданіші.
А от леопарди, за словами дресирувальниці, – справжні гіперкішки. І характер у них такий, що на нього обов’язково треба зважати. Вони самі обирають людину, з якою спілкуватимуться усе життя. І симпатію леопарда неможливо купити жодними подачками.
До слова, хижаки завжди поважають тільки одну людину. І хазяїн для них, звичайно, чоловік. «Коли я працюю сама у манежі, – Людмила Олексіївна стукає по дереву, – а таке траплялося кілька разів, то тоді внутрішньо перелаштовуюсь, відкидаю усе жіночне і теж починаю гарчати…»
Усе життя – суцільний цирк
Усього ж у дресирувальників близько 100 підопічних. Крім великих кицьок, у них виступають собаки, курки, камерунські кізки, голуби, єноти, дикобрази, мавпи, рудий лис Саня та чорнобура лисиця-красуня Марта… Є і справжні екзоти, серед яких представники американського континенту: єнотові носухи Джин і Тонік. Поки що їх не побачиш у виставі, вони тільки звикають до акторства. Так само ще ніхто з глядачів не бачив у дії чарівну південноафриканську свинку Пеку. А от страус із кумедним ім’ям Утя вже справжній артист!
Репетиції з цією зграєю відбуваються чи не щодня. Інколи вони тривають по п’ять годин. «День розпочинається о сьомій ранку, – говорить Людмила Шевченко. – Обов’язково роблю зарядку, адже себе треба постійно тримати у формі. А потім одразу ж їдемо на репетицію. І там уже до самого вечора. А у дні, коли йдуть вистави, приходимо додому і пізніше. Тож і виходить, що життя ніякого нема – суцільний цирк». До того ж і суцільні нерви: хтось із тварин залінився, хтось не в гуморі, а хтось погано почувається. Звідсіля й різні вибрики. «Інколи вередливість кицьок доводить до того, що так і хочеться їх у відповідь вкусити, – продовжує дресирувальниця. – Але такий стан неодмінно треба в собі пригамувати, а ще краще – перенести репетицію на інший день». Неслухів дресирувальники намагаються вмовити працювати. Адже для них бити тварину – останнє діло.
І, споглядаючи на репетиції, як левиця Вєта їла м’ясо, але навідріз відмовлялася робити нескладний пірует, а тигриця Шеррі, вишкірившись, весь час намагалася злізти з тумби, тільки й дивувалася терплячості Шевченків.
Програма «Сузір’я одержимих», у якій зараз виступають Володимир та Людмила Шевченки, йтиме у Національному цирку до кінця року, після чого відомі артисти зі всіма вихованцями поїдуть на гастролі.