Меч Паламаренка – «із кореня живого»
Минулої суботи мовчав орган, що на балконі Національної філармонії України. А зала німіла і здригалася, дихала і жила-оживала… На сцені владарював чоловік-орган Анатолій Паламаренко – зі своїм мечем, що «із кореня живого».
Буває, настає час, коли в реальний повсякденний світ, через довгі роки розлуки, починає вторгатися і не дає спокою, і зринає в пам’яті давно минулий світ дитинства. І заполоняє всю оселю, і все твоє єство…
Перед очима оживає село, бо ж «як гарно і весело було в нашому городі». Вийти з дверей і подивитися – сад як зацвіте весною. І огірки цвітуть, і гарбузи, і картопля, й квасоля. І кріп, і морква – чого тільки не понасаджувала мати. А коло хати цвіли квіти.
Постає з пам’яті дід «дуже схожий на Бога», колоритна бабця зі своїм «а бодай би тобі…». І батько, що клепає косу. Батько, який в один день утратив чотирьох синів. І зорі з неба, що купалися в річці дитинства, – Десні. Через літа-роки бачиш ті зорі навіть у темних калюжах…
Анатолій Паламаренко – наш давній улюбленець, народний артист України, голосом-оповіддю, що міниться-грає, як барва на палітрі художника, що ллється, як пісня-музики з могутнього органа-інструмента, читає-вимальовує тексти Олександра Довженка – уривки з повісті «Зачарована Десна». І, певно, не тільки я, а кожен, хто був у залі, зримо-реально бачив-уявляв ті картини з життя, співпереживав разом із Анатолієм Нестеровичем оту Довженкову радість дитинства, й те, чого вже не повернеш. Слово великого Артиста проходило через мозок і селилося в душі – бо ж згадувалося кожному своє: батько-мати й рідний поріг. І річка дитинства – у кого Десна, а в кого – Дніпро… Та у всіх – одна пам’ять і спільне Слово – у генах.
Хочу передати читачам і нашу розмову з Анатолієм Нестеровичем за кулісами, перед концертом.
– Хоч би скільки я читав літератури зарубіжної, повістей автобіографічного характеру, але такого філософського, такого красивого, такого мальовничого твору, як Довженкова «Зачарована Десна», немає в жодній світовій літературі, в жодного іншого народу, – ділиться він. – Це філософія великої синівської любові до народу, природи, до нашого менталітету. Усе це – великий Довженко. Я бував у його рідному селі Сосниці на Чернігівщині, читав «Зачаровану Десну» землякам письменника. Коли доходив до того місця, де йдеться про страждання батька, який утратив чотирьох синів – братів Олександра Довженка, люди плакали…
Коли Україна стане по-справжньому українською, ми віддамо належне великому письменнику Олександру Довженку. Я певен, що і його заповіт виконаємо: Олександр Петрович просив, щоб його поховали на київських кручах. Ми повинні здійснити бажання цього геніального українця.
На ювілейному вечорі з нагоди свого 65-річчя й 45-річчя творчої діяльності Анатолій Паламаренко поєднав і двох ювілярів – великих письменників Олександра Довженка, 110-річчя якого відзначаємо, і Остапа Вишню, якому 115 років від дня народження. У другому відділі Анатолій Нестерович читав гумореску «Ярмарок» О.Вишні.
Картинки з українського ярмарку, колоритні персонажі, які торгують і купують-торгуються, співають і примовляють, що їх змалював Анатолій Паламаренко під супровід Національного оркестру народних інструментів України (художній керівник і диригент народний артист України Віктор Гуцал), ніби зримо поставали перед слухачами. Оповідав і співав, зображав і копіював з тим акторським темпераментом і майстерністю, які має лише він.
Твори цього гумориста – пам’ятний щабель у творчому житті Паламаренка.
Працюючи в Київській філармонії із 1962 року, вже 1964-го виступив із сольною програмою «Остап Вишня. Моя автобіографія». Дебют артиста був резонансним. Відтоді він – серед найвідоміших майстрів розмовного жанру.
Паламаренку пророчили сцену великих драматичних театрів, ще коли був студентом Київського інституту театрального мистецтва ім.І.Карпенка-Карого. Але в театрі він попрацював лише один рік. Обрав іншу сцену – артиста розмовного жанру.
– Доля привела мене до Слова, бо тут я знайшов непідняту цілину, особливо в нашому, українському Слові, – казав мені Анатолій Нестерович. – Відчув, що нашого брата досить-таки мало, бо це архіважка професія. Я несу це Слово й зі сцени, і як професор – студентам Національної музичної академії ім.П.Чайковського та Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова. Виступаю перед старшокласниками, щоб і вони не губилися в Слові.
– Знаємо: акторський діапазон Анатолія Паламаренка – і гумор, і сатира, і висоти трагедії. Він «співавтор» М.Гоголя («Тарас Бульба»), І.Нечуя-Левицького («Кайдашева сім’я), Г.Тютюнника («Вир»)… Знаємо видатну Шевченкіану лауреата Шевченківської премії Анатолія Паламаренка. Композиція «Сон» і програма «Гайдамаки», створена за участю постановників, народних артистів України Івана Гамкала і Володимира Лукашева, Державного естрадно- симфонічного оркестру України, – видатна подія в мистецькому житті України кінця XX століття.
До речі, Анатолій Нестерович розповів мені, що разом із диригентом Іваном Гамкалом задумали й велику третю програму за Кобзарем, де лірика Тараса Шевченка була б у сув’язі з музикою Миколи Лисенка. Цей задум може здійснитися уже наступної весни, у Шевченківські дні. І то вже буде триптих у Шевченкіані Анатолія Паламаренка.
…Я пригадувала цю розмову за кулісами з великим Майстром, коли гаряче аплодувала йому в залі, коли його вітав генеральний директор філармонії Дмитро Остапенко, коли зачитували поздоровлення від міністра культури Юрія Богуцького й голови товариства «Просвіта» Павла Мовчана, вручали Почесну грамоту від Київського міського голови Олександра Омельченка, коли давній друг ювіляра Дмитро Гнатюк дарував квіти від Віктора Ющенка. До речі, і Віктор Ющенко, і Олександр Мороз, як і багато шанувальників артиста, були присутні в залі того вечора. Гаряче аплодувала й тоді, коли Анатолій Паламаренко так мудро й так сьогочасно-резонно на завершення вечора прочитав фінал поеми Бориса Олійника «Трубить Трубіж»:
Трубить Трубіж:
ми вийшли на рубіж
Найтяжчого
з усіх двобоїв, брате.
… Тут знадобиться
особливий меч:
із кореня живого –
не з булата.
І далі:
Бо тільки Слово береже
в основі
Безсмертя української душі.