Яка рибка, така і юшка
У 2004 році Верховна Рада України прийняла Закон «Про загальнодержавну програму розвитку рибного господарства України на період до 2010 року». Згідно із Законом Кабінет Міністрів України має передбачити щороку під час підготовки проектів Державного бюджету України і Державної програми економічного і соціального розвитку держави виділення відповідних коштів на реалізацію заходів щодо виконання цієї програми. Оскільки надворі пора, коли затвердження держбюджету – найактуальніша проблема, яка впливає на всі сфери діяльності, є сенс поглянути на те, у якому ж стані нині перебуває рибна галузь України?
Галузь у занепаді
На київських ринках чимало рибної продукції. Але здебільшого це заморожені морські дива: від червоного окуня до якихось прозорих «скляних» рибок. Щорічно імпорт риби в Україні становить близько 300 тисяч тонн. Це більше не лише річних обсягів виробництва харчової продукції з риби та інших живих водних ресурсів, але й того, що загалом добуває вітчизняна рибна галузь.
З огляду на це, неважко зробити висновки щодо того, у якому стані ця традиційна для українців рибна справа. За статистикою торік в Україні було виловлено 250,3 тисячі тонн риби, що у 4,2 раза менше, ніж 1990 року. Водночас споживання риби зросло у чотири рази. Нескладно зрозуміти, кому йдуть гроші за морожену рибу та хто має зиск із того, аби рибний імпорт постійно зростав, а українські рибні господарства й надалі занепадали.
«Вечірній Київ» уже звертався до цієї теми, інформуючи читачів про те, у якому стані, скажімо, нині рибний промисел на одній з найбільших внутрішніх водойм України – Київському водосховищі. Колись заможний рибколгосп-мільйонер імені Чапаєва внаслідок недолугого реформування перетворився на бідне господарство, де залишилося кілька десятків працівників, які змушені «красти» рибу в себе, аби мати змогу придбати пальне та запасні частини до зношених сейнерів. Причому ініціатори цього «реформування» в особі Державного департаменту рибного господарства, надавши «рекомендації» щодо розпаювання, нині вперто повторюють, що «по закону» не мають права будь-яким чином впливати на цей процес. Ошукані рибалки змушені ходити по судах, відстоюючи свої права. А тим часом, голова правління колишнього рибколгоспу, а тепер ЗАТ «Лютіж», тихцем продав будівлі та техніку й звільнився з посади за власним бажанням.
І таке відбувається майже у кожному риболовецькому колективі. В Україні понад 90 тисяч гектарів рибницьких ставів, але вони експлуатуються в умовах тотальної «реформи» як не у свій розум. Скажімо, вже кілька років Володимир Лихота з Монастирищ Черкаської області, який орендував та зарибив місцевий став, навіть за рішенням суду не може працювати вільно та без постійного тиску різних «структур», які маючи «дахи» у правоохоронних органах, спускають воду та вибирають рибу. Звичайно, при цьому про збереження генетичного потенціалу цінних порід риби чи підтримання в належному технічному стані гідротехнічних споруд не йдеться. Ще донедавна рентабельне товарне рибництво стало збитковим. І хоча, наприклад, у АТ «Петриківський рибгосп» Дніпропетровської області, «Одеський рибокомбінат», «Сумирибгосп» ще тримають риболовецьку марку, загалом вирощування риби в українських ставах нині, справді, у занепаді.
А флот – на мілині
Цікава подробиця: темпи списання риболовецьких суден в Україні на металобрухт значно випереджають оновлення рибопромислового флоту. Ось конкретні факти. За сім років у країні збудовано лише 9, тоді як списано 95 океанічних і морських рибодобувних суден. Промисел риби і криля у територіальних водах Мавританії, районах Нової Зеландії та Антарктики веде тільки п’ята частина наявних суден. Звідси і значний (якщо не катастрофічний) спад обсягів вилову риби. Із 99 суден океанічного плавання, які становлять наш великий рибопромисловий флот, значна кількість морально зношених (до 80%), вони вже відпрацювали чверть століття. Тому не буде перебільшенням сказати, що цей флот давно на мілині. Особливо це стосується великих та середніх траулерів, плавзаводів та великотонажних транспортних рефрижераторів. І хоча ВАТ «Південрефтрансфлот» (м.Севастополь) спільно з грецькими партнерами за шість останніх років побудувало 4 транспортні рефрижератори, це не розв’язує проблеми поповнення рибодобувного флоту, а точніше ніяк на неї не впливає.
Більше того, нині вітчизняні судновласники неспроможні закуповувати новозбудовані океанічні судна. Рентабельність рибодобутку вкрай низька, а прибутками «не пахне». До цього слід додати, що й сіті вітчизняні рибалки чомусь змушені купувати за кордоном. Дві українські фабрики знарядь лову малопотужні та потребують технологічної модернізації. Тож і тут платимо валютою. Раціональною, можливо, є схема запровадження лізингу на такі валютоємкі проекти, як закупівля океанських риболовецьких суден. Тим паче, що існує й інша проблема – завантаження наявних потужностей суднобудівних заводів.
Зазначеною програмою для цього (пункт 64) передбачено створення державного лізингового фонду «Укрриблізинг». Мета – концентрація фінансових ресурсів цільового призначення для будівництва нових рибодобувних суден через відповідні проекти рішень Кабміну. Грошей за програмою на це нема. Таким чином Укрдержрибгосп має виконувати цю роботу так би мовити безплатно. Не дивно, що її, цю роботу, за строками виконання розтягнуто аж на 5 років. То коли запрацює «Укрриблізинг»? Не кажучи вже про появу нових вітчизняних траулерів? Невже всі сподівання та надії на закордонне?
Ще у січні 2002 року Верховна Рада ухвалила Національну програму будівництва суден рибопромислового флоту України. Там законодавець констатує, що «через тривалі строки кредитування, уповільнений оборот капіталу та низьку норму прибутку вкладення коштів інвесторами та кредиторами у будівництво риболовних суден нині непривабливе». Якщо це так, то на що розраховуємо, коли йдеться про розвиток галузі? На чому взагалі рибалки вийдуть на промисел через п’ять-шість років?
Для вилову планованих 750 тисяч тонн риби та морепродуктів для потреб внутрішнього ринку треба модернізувати 15 риболовних суден. Швидко цього не зробиш, якщо мати на увазі низьку готовність до високопродуктивної роботи вітчизняних ремонтних баз. Немає певності й в тому, що стануть до ладу й передбачені програмою 10 велико-, 24 середньо-та 152 малотонажних судна. Якщо загалом поглянути на план, то щороку в Україні має з’являтися не менш як півсотні суден. У тому числі танкери, буксири, транспортні рефрижератори... А гроші де? Хто дасть на це кошти, коли передбачуване повернення інвестицій при найліпшій ситуації можливе лише через два роки після повної реалізації програми?
А треба на все – близько 5 млрд. гривень. Ба, навіть найповніший оптиміст навряд чи згодиться, що такі кошти реально можливі для рибної галузі. Серед джерел фінансування будівництва суден рибопромислового флоту бачимо передусім кошти, що надходять від реалізації акцій та орендної плати суб’єктів рибного господарства за користування державним майном. А де воно, державне, нині у рибній галузі, коли вже майже не залишилося чогось неприватизованого? Про які довготермінові кредитні лінії йдеться, коли ще у передмові до програми маємо констатацію того, що суднобудівна справа для інвесторів неприваблива?
Планів таки багато...
А от уже бодай сіті, дійсно, треба мати свої. Для цього, скажімо, в заходах державної програми розвитку рибного господарства передбачено реконструкцію фабрик із виробництва сіткоснастей та знарядь лову в Севастополі та Маріуполі. На це потрібно близько 10 млн. гривень. Однак знову ж таки цікава подробиця: 7 млн. грн. мають надати самі підприємства, 3 – надійти з інших джерел. Бюджет на це не передбачає жодної копійки!
Зовсім голо й у графах модернізації судноремонтних заводів. А таких в Україні – 5, і жоден не матиме бюджетної підтримки? Не дивно, що через низький рівень ремонтів значна частина рибопромислового флоту вдається до цього в іноземних портах. Валюту можна було б накопичити, якби налагодити ремонт (бодай поточний) іноземних суден, змушених заходити на обслуговування в наші судоремонтні бази. Але тут заважає тарифна політика та доволі складна процедура митного контролю при заході та виході з ремонту. Невже немає можливостей впорядкувати цю роботу та поставити її на рівні міжнародних вимог?
Як бачимо, питань щодо «рибної справи» виникає більше, ніж відповідей. Причому, як такої узагальненої програми – нема. Є окремий закон щодо будівництва суден, який чомусь було ухвалено раніше, а вже згодом з’явився ще один закон – про розвиток рибного господарства. Де логіка? Як ці закони збалансовано та чи збалансовано загалом у фінансово-виробничому часі й просторі? Складається враження, що програму будівництва риболовецьких суден змогли «проштовхнути» через парламент раніше, а от до розвитку інфраструктури дійшли вже потім. Законодавець немов схаменувся, мовляв, недоробили, то давайте хоч і поспіхом, а надолужимо.
Поспіх та «умовність» можна побачити неозброєним оком. Скажімо, орієнтована вартість реалізації останньої програми розвитку рибного господарства – 1426,38 млн. гривень, де левову частку (877,63 млн. грн.) мають принести напівміфічні «інші джерела». З огляду на те, що у законі немає чіткого роз’яснення, про які саме «джерела» йдеться, чи не таким же напівміфічним постає і підсумок виконання програми, яка ще у зародку опинилася на безперечній мілині?
Аби не бути голослівним, наведемо кілька фактів того, які події відбуваються в житті галузі, поки розробляються та впроваджуються «плани загальнодержавної ваги».
Десь у 80-х роках минулого століття було побудовано Дніпропетровський завод гранульованих рибних кормів. Він був обладнаний сучасним устаткуванням японських фірм з автоматикою та забезпечував 120 тонн рибних комбікормів на добу, що давало змогу вгамовувати рибні апетити всієї України. І все було б гаразд на цьому «стратегічному» об’єкті, якби не відбулося його передачі до комунальної власності. Нові керівники (власники) швиденько перепрофілювали його на випуск комбікормів для інших видів живності, і галузь стала потерпати від цього, бо рибу теж треба годувати, а – зась!
Ще гірша доля спіткала Одеський експериментальний агаровий завод, де після втрати статусу державного підприємства повністю припинено виробництво з переробки морських водоростей. Дороге обладнання порізано на металобрухт. То може це і є ті «інші джерела», завдяки яким буде виконано програму розвитку рибного господарства?Звичайно, як висновок, можна вказати на загальні економічні негаразди, які спіткали країну останнім часом. Але можна поглянути і на рибну справу з точки зору рибної страви. Навіть поверхове ознайомлення з реаліями рибного столу України свідчить про те, що галузь уже давно потрапила чомусь у немилість, у занепад. Починаючи від ідеї підпорядкування її мінагропрому та втрати свого місця у державній ієрархії основних харчових виробництв до пунктурного фінансування. Отож, мабуть, не даремно кажуть: «Яка рибка, така й юшка!»