Відірвався ґудзик від поштарського френча
Нині неможливо уявити нашого життя без поштового зв’язку. З одного кінця світу в інший, з одного міста, села, хутора в інше летять листи, вітальні листівки, посилки та бандеролі – близько 430 мільярдів внутрішніх поштових відправлень. Майже 6 мільярдів міжнародних і 5,4 мільярда посилок. А усе це проходить через руки п’яти мільйонів поштових працівників світу.
Одна з тих, хто була та й дотепер причетна до такої статистики, Валентина Бізіна, у трудовій книжці якої єдина спеціальність – зв’язківець. Її трудовий стаж на поштовій ниві – понад піввіку. Нині Валентина Григорівна – пенсіонерка, але щодня йде знайомою стежкою до Київського поштамту, піднімається на сьомий поверх, де розміщено чудовий поштовий музей. Тут вона і директорка, і екскурсовод – хранителька такої далекої і такої цікавої минувшини. Кожен експонат, минулого чи позаминулого століття, вчорашній, – однаково цінний і красномовний. А починається історія Київського поштамту аж 21 серпня 1775 року, коли до Київської губернської канцелярії надійшов циркулярний лист із повідомленням про указ Державної колегії закордонних справ про відкриття в Києві поштової контори й призначення оберпоштмейстером секунд-майора Франца Крулауна. Для охорони скарбниці й доставки пакетів виділялося двоє солдатів. А розташувалася перша поштова контора на Подолі. Є архівні дані, що вже 1789 року на Подолі почала діяти контора диліжансів та транспорту. На початку ХІХ століття кінно-поштові перевезення здійснював за підрядом купець Киселівський. Щосереди пошту із Києва через Ніжин, Батурин, Севськ, Калугу відправляли до Москви. Вона перебувала в дорозі не одну добу, скажімо, до Петербурга лист із Києва йшов 114 годин.
За 230 років свого існування головпошта не раз змінювала свою адресу: Поділ, вулиця Хрещатик, 26, Хрещатик, 5, Хмельницького, 44. Наприклад, до Другої світової війни вона розташовувалася в будинку на місці нинішнього Держтелерадіо, а з 1944-го до 1958-го – на Хрещатику, 5. Тут поселилося і тодішнє міністерство зв’язку.
Під склом – пожовклі від часу документи: формулярні списки (трудові книжки тих, хто служив у конторі), фотографії людей у форменому одязі, з-поміж яких Артем Кільчицький, Йосип Крайньов, Хома Дорожинський. А поруч форменний ґудзик, може навіть котрогось із них. Ось так відірвався від поштарського френча й закотився ген-ген через століття в експозицію музею.
Відвідувачів музею зацікавлять також подорожні документи (щось на кшталт нинішніх віз), які видавали від імені царя на право подорожувати. Ось із таким документом Микола Гоголь їхав із Одеси в Москву, Тарас Шевченко – із Севська в Круми, а Олександр Пушкін – із Петербурга в Торжок.
Валентина Григорівна зупинилася біля діорами поштової контори.
– Це пересувна пошта, яка обслуговувала селян, – розповідає, – а ось трамвайчик, службовці контори. До речі, 1912 року пошту із Києва до Броварів доставляв трамвай – така собі залізна конячка. Власне, і нині «залізні коні» на ґумових шинах вірно нам служать, бо везти листи, газети та журнали, бандеролі та посилки по Україні залізницею стало економічно не вигідно. Міжнародні відправлення летять за вказаною адресою авіапоштою.
– Стривайте, а ось фотографія милої дівчини, під якою прізвище: В.Г.Бізіна, 1954 р. Це часом не ви? А онде ще одна, це вже 1958 року…
– Та я, – зніяковіла жінка. – Тут є моя листівка яку я надіслала додому з Лозанни, із міжнародного конгресу поштарів. Чимало експонатів добре знайомих – вони минулого століття: шкіряна сумка для пересилання пошти (1947 р.), поштові скринькі (до речі, пошта з’явилася у Києві ще 1869 року), каса-автомат і автомати із продажу поштових конвертів, які подекуди працюють і нині. Перші поштові марки незалежної України, випущені 1992-го, вони присвячені 100-річчю переселенню українців до Канади і 500-річчю запорозького козацтва.
– Здавалося, нещодавно на лацкані піджака моєї поштарки був такий фірмовий значок, – підводить мене до іншої експозиції, – а тепер він – музейний експонат. Як і ось цей свисток, яким користувалися листоноші у разі небезпеки, нападу на них. Тепер пошта – велике сучасне підприємство з комп’ютерами, Інтернетом, але без людини в синьому форменому костюмі йому не обійтися. Це дуже почесна професія – поштар. І дуже нелегка та відповідальна.