Директорія «Україна»
Українці – не поляки. Вони не зберуться на сейм і не ухвалять вилучити протягом доби з ужитку всі іноземні слова. Samohod i automobile – що звучить краще, сучасніше? Українець почне гигикати і згадувати напіванекдоти часів українізації 20-х років минулого століття про «мокроступи», «мордописню» і «самопер», а поляк гупне кулаком по столу і скаже: «Самохуд!». Автор цих рядків, перебуваючи у Кракові і Закопаному 2001 року, не міг надивуватися цим «самохудам», але знизував плечима недовго, швидко звик до цього польського мовного «гонору» і сприймав його як належне.
У жодному разі – зважаючи на наші українські мовні реалії і наш таки вельми своєрідний менталітет – не закликаю оголосити хрестовий похід проти слів «сайт», «інтернет» і «директорія». Тим більш, з останнім у нас мають асоціюватися досить пристойні історизми. Хай буде «сайт»! Але попри свою англомовну одежину це створіння ХХІ століття має стати форпостом української мови і українського духу.
Ох, пане Леоніде Іваненку! Як я згадую Вас останнім часом! На мовних вечорах у Будинку літератора на Банковій (тоді Орджонікідзе) ми, як завжди, рюмсали одне перед одним, з пафосом і обуренням оповідаючи банальні історії в тролейбусах, метро і крамницях, нарікали на засилля всього російського у пресі, радіо і телебаченні, й гадки не маючи, що за два десятиліття потому останні роки правління Щербицького згадуватимемо з ностальгією. А Ви тоді терпляче вислуховували усі наші плачі і, взявши слово, спокійно обґрунтовували кончу потрібність уже в добу, коли радянська імперія нагадувала смертельно пораненого звіра, закладати основу України-комп’ютерної, якщо хочете, Директорії «Україна»…
Про що йшлося? Про інтернет, суть якого письменники, мистецтвознавці, журналісти, педагоги, які збиралися на Банковій і не тільки, уявляли собі дуже й дуже приблизно. Про розробку українських шрифтів і закладення до комп’ютерних програм засад нового правопису, зокрема відновленої 1989 року літери «ґ». Та головне, пан Леонід Іваненко, який представляв на культурологічних зборах науково-технічну інтелігенцію, наголошував на високих темпах цієї роботи. Треба, мовляв, поспішати, поки джина ще не випущено з пляшки.
Дозволю собі ще давніший екскурс. Як працівник системи ТАРС-РАТАУ в січні 1986 року разом з іншими представниками інформагентств «братніх союзних республік», а також апаратниками з Москви я проходив щось на кшталт курсів підвищення кваліфікації. Тоді вже на повну потугу віяло перебудовою. Московські колеги в розмовах із нами, «провінціалами», утаємничено переглядалися, загадково посміхалися. Щодня нам читали різні лекції – від курсу російської літературної мови до рецептів боротьби з сіонізмом. Та мені чомусь запала в душу лекція про мікрофільми. Мабуть, ця сфера у брежнєвські часи трималася під сімома замками, і те, що нам показували піґулку і запевняли, що «Війна і мир» Льва Толстого займає лише незначну її частину, свідчило не тільки про конверсію, а й «новоє мишлєніє» з наголосом на «и». «За мікрофільмами майбутнє!» – підвів риску лектор, а ми, і «провінціали», і москвичі, довго ще не могли заспокоїтися. «Навіть у найжахливішому сні не можу уявити, як замість книг ходитимуть по руках оці піґулки» – ділився, наприклад, своїми враженнями Сашко Романов, московський інтелігент з діда-прадіда. Ніхто йому тоді не заперечував. Але… Реалії майбутнього, на яке кивав лектор, перевершили всі наші побоювання. Піґулка – це хоч щось матеріальне. А життя, зокрема й літературне, в ефемерному світі під назвою Інтернет не хочете?
Мені, газетяреві з 30-річним стажем, боляче набирати на комп’ютері ці рядки, але схоже на те, що газети, журнали, брошури і книги безповоротно відходять у небуття. Ознак цього процесу – хоч греблю гати. Катастрофічне зниження тиражів, зростання відсотку повернення з тих мізерних тиражів. Донедавна просвітяни і всі, кому не байдужа доля рідного слова, вважали, що все це стосується лише україномовної преси і книги. І так, і не зовсім так. Ганебне самозанехаяння українців – явище, звичайно, страшне само по собі. Але жах у тому, що воно наклалося на загальний глобальний процес відмирання письма і друку на папері як важливої сфери людського буття. Я піду у своїй ностальгії ще далі від Сашка Романова – мені дорогий не лише овіяний патиною років пергамент стародруку, а й звичайна дво- чи трикольорова газета з її друкарськими помилками, вдалою чи не вдалою версткою, підвалами, прапорцями і ковбасками… Але не виключено, що наші онуки вже залазитимуть до інтернету, аби з’ясувати, що воно таке, ця газета…
Та що там онуки!.. Ще й місяця не минуло, як пролунав у моєму кабінеті телефонний дзвінок. Невимовно він порадував – телефонував давній приятель. Його зворушив один з моїх матеріалів у «Вечірньому Києві», де я згадував, як ми, відвівши дітей до гімназії імені Лесі Українки, обговорювали за кавою найсвіжіші події, що на початку 90-х змінювались, мов у калейдоскопі. «Оце шарудів інтернетом, заліз випадково до вашого сайту. Дякую, що згадав». – мовив наприкінці Іван, мій ровесник. Отакої! А я наївно думав, що український інтелігент, економіст за фахом, передплатив «Вечірку» чи, принаймні, придбав її в кіоску.
Леонід Іваненко наприкінці 80-х казав ще й таке: «Українська мова житиме і навіть процвітатиме, якщо вона стане мовою комп’ютерів, мовою інтернету». Ми брали це до уваги, хоча й не гадали, що так швидко поняття «наклад» відступатиме перед поняттям «відвідання».
Відчуваю, що замість чіткої в ідейному плані статті виходить якась суміш екскурсів у минуле і образків нашого сьогодення. Композиційно це й нагадує спілкування в… інтернеті. Перевага його в тому, що воно гранично відкрите і правити його, коригувати, редагувати не має жодного сенсу. У деяких своїх іпостасях воно має вигляд бридкого каченяти – згадаймо хоча б біжучий рядок на моніторі потягів метрополітену. Тут не знаєш, чому більше дивуватися – елементарній неграмотності «відвідувачів», убогості їхнього духу та інтелекту, моральній розбещеності… Але ж мине коли-небудь «дикий» період епохи сайтів і директорій, тек і файлів. І може, колись заходитимуть до Директорії «Україна», мов до храму – прилучитися до українського духу, пройнятися ним, насолодитися вишуканою українською мовою і красним словом, «погортати» електронну «Вечірку», зрештою.