Чотири хвороби політичної еліти
Парламентські вибори-2006 у певному сенсі можна назвати останніми: вони підводять риску не тільки під періодом тривалої політичної нестабільності, яка почалася у другій половині 2000 року, але і під цілою епохою пострадянської історії країни. Такого висновку дійшли експерти Інституту національної стратегії України.
Інститут цей визначив основні пострадянські хвороби, від яких і досі потерпає політична еліта України. Перша – бізнесизація політики. Мандат нинішніх політиків сприймається як засіб досягнення певних бізнес-цілей чи принаймні як засіб кар’єрного злету, причому з використанням як класичних важелів влади, так і за допомогою її шантажу. Зрозуміло, що в умовах такої бізнесизації реальні інтереси виборців розглядаються лише як прикриття для досягнення особистих цілей.
Друга хвороба – політичний постмодернізм. Вона характеризується готовністю політиків роздавати обіцянки, які не можливо виконати і брати перед виборцями зобов’язання, що протирічать реальним практичним намірам політика. Тобто говорити усе, що завгодно, не думаючи про довгострокову політичну відповідальність за сказане. Найхарактерніший приклад – передвиборні обіцянки, що російська мова стане другою державною вже цього році. Хоча, як вважають експерти, ні політичних, ні правових можливостей для здійснення цього немає. Дехто розгорнув палку кампанію за скасування депутатської недоторканності, добре знаючи, що її не буде скасовано ні нинішнім, ані наступним складом Верховної Ради: у списках основних політичних сил багато людей, котрі йдуть у парламент саме за депутатським імунітетом.
Наступна хвороба – синдром колоніальної свідомості. Політична еліта країни хоче постати самодостатньою і достойною передусім в очах Білого дому, євробюрократії, Кремля, а не в очах власного народу. Для людей, основні банківські рахунки яких у США і країнах Євросоюзу, а найдорожча нерухомість – у Підмосков’ї, позиція зарубіжних центрів впливу найчастіше виявляється важливішою, ніж інтереси своєї нації.
Іще одна недуга – політична близорукість. Усі проблеми і стратегії, які державне керівництво вважає справді важливими, орієнтовані максимум на рік-два і не торкаються історичної перспективи нації.