Матір захистив–себе занапастив
Спочатку вони зітхнули з полегшенням, бо ж тепер ніхто не знущатиметься над ними. Ані катувань, ані принижень вже не терпітимуть. Сталося те, у що не вірилось: був, зник і вже не повернеться. Здавалося, доля таки зглянулась. Вірилося і не вірилося, що нарешті вільні, бо ж випито гіркого занадто. Можна, здається, жити й радіти. Однак за мир і спокій у домі довелося платити ціною життя та свободи…
– Важко сказати, що для Валентини було б краще: терпіти знущання Миколи, але жити із сином, чи позбавитися ката, а через нього – єдиної дитини, – говорить мешканка Васильківського району Варвара Микилюк. – Однак тепер що вже казати, доводиться лише миритися із тим, що сталося. Звісно, ніхто не має права засуджувати й втручатися в справи чужої сім’ї. Можливо, і сама вона кається, що заради власного щастя покалічила долю й життя єдиної дитини. Хоча ніколи не робила синові лихого, однак нічим і не жертвувала заради його щастя. Чи не найперше місце посідала турбота про власну жіночу долю, інтереси й щастя дитини були другорядними. Дмитро зайве боявся й дихнути на матір. Її він просто обожнював. Заради неї ладен був кинутися в пекло. Тож і вчинок його, такий необдуманий і безглуздий, свідчив про фанатичну синівську відданість. Нехтуючи власною свободою, бездумно занапастив свою долю.
Валентина, як казали люди, мала нелегку вдачу. Гордою була. Прощати не вміла. Тож із першим чоловіком розлучилася одразу, як тільки дізналася про зраду. І скільки він опісля не оббивав, каючись, пороги, молив і благав зглянутися хоч заради дитини, серце її скам’яніло навіки. До того ж, категорично забороняла бачитись із сином. І хоч вмовляли її люди схаменутися, дозволити їм спілкуватися, адже дитина ні в чому не винна й має право на батька, вона все одно стояла на своєму. Бувало, 5-річний Дмитрик угледить у вікні батька, кинеться на вулицю і міцно того обніме за шию. Чоловік полохливо озирався навкруги й силкувався чимшвидше розпрощатися з дитиною. Не тому, що не тужив за ним. Боявся, аби малому ще раз не дісталося від матері. За зустрічі з татком вона його безбожно карала: лупцювала й усе наказувала забути про батька.
– Якось я з болем у серці спостерігала картину, як Валентина відтягувала Дмитрика від батька, – розповідає Людмила Павич. – Дитя щосили кричало, учепилося рученятами за шию і не відпускало: не хотіло йти до матері. Спочатку вона ще тримала себе в руках, умовляла хлопчика лагідно й ніжно, обіцяла щось купити за слухняність. А потім, утративши контроль, засадила чоловікові ляпаса, облаяла й почала виривати з батьківських рук хлопчика. Перелякавшись, дитя ще дужче розкричалося, а Валентина, незважаючи на малого, нещадно лупцювала чоловіка. Лише втручання людей у конфлікт трохи заспокоїло її. Нарешті усвідомивши, що накоїла, жінка зашарілася. Від сорому кинулася до хати. Дмитрик залишився в батька на руках. Довго довелося заспокоювати переляканого до смерті сина й умовляти його повернутися до матері. Нарешті Дмитрик погодився. Коли за хлопчиком зачинилася хвіртка, убитий горем чоловік присів на зламане дерево, затулив руками обличчя, аби ніхто не побачив його сліз.
Проте сім’ю повернути йому не вдалося. Від того безсилля все частіше став заглядати до чарки, а згодом уже й дня не обходився без оковитої. За два роки потрапив на той світ.
Валентина ж невдовзі вийшла заміж удруге, потім утретє і вчетверте. Чомусь зустрічалися їй усе не такі чоловіки. Як правило, причина розлучення була ідентична – не зійшлися характерами. Згодом, аби не смішити людей, вона вже не влаштовувала весіль. Просто приймала до себе співмешканців. А трохи проживши з ними, виганяла. Усе шукала щастя… Жінку не обходило те, як дитина сприймає таку часту зміну вітчимів. Утім, Дмитрик не нарікав. Головне – аби мама була щасливою.
– Хлопець, на відміну від матері, мав добрий характер. Завжди привітний, старався з усіма ладити. З відкритим серцем зустрічав кожного маминого обранця, – розповідає 27-річний Михайло Заєць. – Останній Валентинин обранець був не схожий на інших. Мовчазний, понурий. Його хижий, звірячий погляд насторожував. Валентина приховувала той факт, що Роман за своє життя мав багато проблем із законом. Тричі сидів за ґратами. Одного разу – за вбивство. Через кілька місяців спільного життя Роман почав піднімати на дружину руку. Діставалося їй і, зрозуміло, Дмитрові. І хоч хлопець намагався захистити матір, однак силою поступався новоспеченому вітчиму. Вигнати його, як усіх попередників, Валентині не вдавалося. Роман їй одразу заявив, що не збирається без власної волі кудись іти, а якщо хтось наважиться зробити це силоміць, гірко поплатиться. Погрожував Валентині й Дмитру, що, не роздумуючи, вб’є кожного, хто перечитиме йому. Вони ж бо й духу його боялися. Знали, чого варта нестримна лють. Але одного разу Дмитро не витримав – убив кривдника.
– Останніми днями Дмитро ходив похмурий, мов хмара. Коли запитували, що сталося, здебільшого відмовчувався або відповідав, що нездужає. Складалося враження, що думки його були десь далеко. Вже опісля ми дізналися, на що зважився Дмитро. Мабуть, саме цей план обдумував він у своїй голові, – пригадує Михайло Заєць.
Правоохоронцям Валентина докладно розповіла подробиці того вечора. Повернувшись додому напідпитку, Роман кинувся до жінки. Почав її лупцювати: йому здалося, нібито Валентина пише заяву в міліцію. Цього разу він так розійшовся, що міг покалічити чи забити до смерті бідолашну жінку, якби вчасно не заскочив до хати Дмитро. Побачивши закривавлену матір, він за мить із ножем у руці кинувся на кривдника. Увесь свій гнів, що давно накопичувався у серці, вимістив на Романові. Не чув криків матері. Та й не могла вона його зупинити. Коли ж прийшов до тями, було пізно. Роман помер од безлічі ножових поранень. Зітхнувши з полегшенням, син мовив до матері: «От і все. Більше тебе ніхто не образить».
* * *
Дмитрові інкримінується стаття 115 ККУ (умисне вбивство). Незабаром має відбутися суд. Звісно, чимало часу він проведе за ґратами, однак, каже, що піде до в’язниці зі спокійним серцем, адже знатиме: ненька тепер у безпеці. А от чи спокійно житиме вона, невідомо. Можливо, нарешті схаменеться й більше не випробовуватиме долю, бо ж оберігати вже нікому.