Загроза життю від... рідних
Нещодавно на вулиці одна старенька жінка знепритомніла. Кілька чужих рук підхопили її і посадили на лавку, дали валідол. Отямившись, вона запитала, кому їй віддати заяву на сина-алкоголіка, який знущається над нею.
– Він учора мене так побив, що місця живого не залишилося. Я неписьменна, ось сусідка написала заяву в міліцію... Може, хоч на рік заберуть, дадуть мені спокійно померти, – схлипуючи, розповіла старенька.
Їй пояснили, як добратися до міліції.
Через кілька днів до мене завітала сусідка Ольга Петрівна, немічна стара жінка, якій уже за вісімдесят. На відміну від згаданої, вона в міліції була вже не раз. І в суді також. І вже не знає, як знайти управу на доньку та онука.
– Я її сама виховувала, – розповіла старенька. – По дві зміни працювала, щоб прогодувати. Роками стягувалася, щоб хату побудувати. А вона з онуком тепер мене з неї виганяє. І донька сім’ю мала – горілка згубила, і онук сім’ю мав, але через те, що він постійно пиячив, дружина з сином пішли від нього. Кому вони, п’яниці, потрібні? Живуть коло мене, пенсію мою забирають і пропивають. Жити не дають. Як нап’ються, б’ють мене, з хати виганяють. Іду до сусідів ночувати. Два місяці тому не витримала, написала заяву в міліцію, щоб забрали їх від мене. Вони зібрали всі документи, направили до суду. А донька перед засіданням упала на коліна, почала просити мене, щоб я забрала заяву. Казала, що не питиме. Дорікала, що рідна мати засудити хоче... У мене серце не витримало. Пожаліла. А вона через місяць знову те саме почала виробляти. Ви знаєте, це так страшно, але часом мені хочеться, щоб її не стало...
Що я могла порадити старенькій? Ніхто не знає панацеї від алкоголізму. Не рятують ні гіпноз, ні кодування. На мою думку, поки людина сама не захоче вилікуватися, ніщо їй не допоможе. А більшість тих, хто зловживає спиртним, самі не збираються кинути пити. Привід, щоб напитися, вони знаходять швидко, а згодом не шукають його зовсім. Причини алкоголізму ховаються глибоко, їх багато, але головна – саме у такий спосіб вони тікають з реального світу.
За статистикою Ірпінського наркодиспансеру, в регіоні на кінець 2005 року стояло на обліку понад 1500 хронічних алкоголіків (щоб отримати реальну цифру, помножте на 10).
Важко, звичайно, знайти алкоголіка, який би нікому не заважав жити. Але серед них є й такі, які вже стають небезпечними для оточуючих. Щоб ізолювати таку людину потрібно написати заяву в міліцію (вона може бути від близьких родичів або від органів місцевої влади). Якщо особа, що зловживає спиртними напоями, стоїть на обліку в наркодиспансері, уже лікувалася від алкоголізму, але безрезультатно, крім того порушує громадський порядок і таке інше, то є всі підстави направити її на примусове лікування. Раніше його проводили в лікувально-трудових профілакторіях (так званих ЛТП), тепер в психіатричних лікарнях (в Україні за останні кілька років майже всі ЛТП перепрофілювали).
У свою чергу дільничний повинен зібрати певні документи (свідчення родичів, сусідів, характеристику з місця роботи, медичні довідки, у деяких справах їх понад двадцять) і передати до суду. Зробити все це дуже складно, тому що більшість з них, по-перше, алкоголіками себе не вважають; по-друге, можуть бути агресивними; по-третє, тижнями не ночують удома і до лікарів іти не збираються. А тепер уявіть собі реакцію міліціонера, який протягом місяця за заявою матері збирав досьє на такого бешкетника, а мати забирає її назад із суду.
За 2005 рік у Приірпінні на добровільне лікування направлено 73 особи, а на примусове – усього двоє. Направляє суд у середньому на три місяці (в ЛТП могли ізолювати на рік).
Декілька років тому мені довелося брати інтерв’ю у начальника Ірпінського лікувально-трудового профілакторію. Він провів мені екскурсію закладом (зовні і всередині дуже схожим на звичайну тюрму). Там «лікувалися» понад 350 осіб із чотирьох областей України, з них шестеро – з Приірпіння. «Лікували» їх переважно низькооплачуваною працею (виготовленням миючих засобів, піддонів, рубильників, контейнерів для сміття тощо). Гроші вони отримували, коли звільнялися. Але оскільки близько 40 відсотків цих «трудовиків» мали сплачувати аліменти, штрафи тощо, то суму отримували різну: від шести гривень до тисячі. Вік алкоголіків також був різний: від 20 до 60 років. Були такі, що потрапляли до ЛТП удесяте. Коли їх привозили, вони не пам’ятали, що таке нормальний спосіб життя: місяцями не бачили води і мила, забули, як треба працювати.
Коли я дивилася на осіб, які відбували примусове лікування, ловила себе на думці, що на вигляд вони всі схожі один на одного. Але ж це різні люди. Їх народили різні батьки, покладали на них свої надії й сподівання. Вони мали стати повноцінними членами суспільства. Та незадоволені життям, сім’єю, країною, вони стали на інший життєвий шлях. Почали гасити своє невдоволення в горілці, стаючи агресивними і скоюючи правопорушення. Першими жертвами, як правило, стають їхні рідні. Тоді, здається, я зрозуміла, що тільки лікувально-трудовими профілакторіями алкоголізм не подолати.
Що я могла порадити нещасній жінці? Її рідні самі не хочуть лікуватися, вони себе алкоголіками не вважають. Хто їм допоможе усвідомити, що вони роблять зле собі й своїй матері й бабусі? Дехто останню надію покладає на релігійні організації. Знаю кілька десятків сімей, яким вони допомогли. Дехто звертається до ворожок. І таких знаю. Можливо, у нас пора створювати анонімні товариства алкоголіків, у яких лікували б не наслідки, а причини, не тіло, а душу. За кордоном це дуже ефективний метод. Багато відомих людей не соромиться нині згадувати, що вони зловживали спиртним, і їм допомогли саме товариства анонімних алкоголіків.
Можливо, допоможуть читачі газети, якщо вони знайшли вихід з такого лабіринту.