Поїдемо, синку, тебе зачекалася сестричка…
Цю історію колись мені розповідала мама знайомої. З часом деякі подробиці призабулися. Та долі заманулося познайомити мене із цим чоловіком. У нього – до болю лагідний погляд. Він – сивий. Такі сивіють рано…
Юне кохання
Сашку Базилюку вступити до вузу не вдалося. Тому після закінчення школи аж до осені працював у тракторній бригаді. Віджнивували, а через кілька місяців він одягнув військову форму. Служив далеко від дому, в Афганістані.
Везли новобранців поїздом. Хлопці жартували, веселилися, а він лежав на верхній полиці із заплющеними очима – так краще було уявляти її обличчя, голос…
Катя, його однокласниця, уже другий рік зустрічалася із Сашковим другом – Володею Шевчуком. Потім чомусь із ним посварилася. Сашко мало тим переймався. Та якось Катя підійшла до нього у клубі й запросила на танець. Сашко навіть танцювати не вмів, просто стояв з іншими хлопцями під стіною та розглядав дівчат. Знав, що незабаром в армію, і так хотілося б, аби якась із дівчат на нього чекала, писала листи. А йому було кому відповідати.
...Ось і Сашкові проводи. Катруся прийшла також. Вони сиділи поруч між гостями. Святкові, закохані. Потім вона його чекала, писала листи. Писала Сашкові й мама, але чомусь ніколи й словечком не обмовилася про майбутню невістку. Пізніше Катя написала, що він невдовзі стане батьком.
Коли повернувся із армії, весілля не справляли. Був невеличкий родинний вечір. І увесь цей вечір Сашко не випускав із рук маленьку донечку. Жили, як усі. Він вважав себе найщасливішим. Але іноді йому здавалося, що дружина ніби чогось чекає чи щось приховує. Коли заводили розмову про другу дитину, вона сердилася, навіть плакала. Юлю (так назвали донечку) любив безтямно, інколи серед ночі схоплювався, біг у дитячу кімнату, немов боявся за неї. І дівчинка більше горнулася до нього, ніж до матері.
Минув час. Сашко закінчив сільськогосподарську академію. Став інженером. Виросла і Юля. І одного літа чотирнадцятилітня донька попросилася до батька на комбайн (він хоча й інженер, але міг у будь-яку хвилину сісти за кермо) у помічники, а дружина розсердилася.
– Не підеш. Нехай уже батько в залізяччі колупається, а ти – ні…
Сашко не образився, а донька не послухала матері.
«Він не твій батько…»
…Сашкові батьки рано померли. І вони утрьох жили у великому будинку. Якось почув, що в село повернувся Володя Шевчук (після армії нібито залишався служити десь у Білорусі). Новину сприйняв байдуже. Не помічав, що дружина стала мовчазнішою, інколи її подовгу не було вдома. Якось зайшов до кімнати й побачив – плаче донька. Спитав, у чому річ, а вона мовчала. Зайшла тітка, материна сестра.
– Ти, Сашко, не сердься, що я тобі скажу. Якби твоя мати була жива – сама б сказала. Придивляйся за своєю дружиною, а то вона щось у Шевчуків більше сидить. І тільки ти цього не бачиш…
Сашко нічого тітці не сказав, бо не вірив. Але на душі стало млосно. Катерина уникала його ласки, перейшла спати до іншої кімнати. А якось і зовсім не прийшла додому. Повернулася під ранок. Не крилася, сказала, що кохає Володю і йде до нього жити разом із донькою.
Сашко оторопіло дивився, як порожніє його хата, як дружина винесла речі – свої і доньки. І раптом почув:
– А я кажу: він не твій батько, твій – Володя Шевчук. Я і метрику перепишу…
Почув ляпас. Вибіг із кухні – Катя била доньку. Він заступив дівчинку, притулив до себе. І повів її до хати.
Прийшов Володя. Намагався розповісти Сашкові, як вони з Катериною по-дурному посварилися і вона вийшла заміж не за нього. І що Юля – це його донька. Полічи мовляв, місяці, коли вона народилася.
Сашко запитав:
– І що, ти весь цей час знав, що у тебе є дитина?
– Знав, то й що…
Сашко, який ніколи й мухи не зобидив, ударив колишнього друга.
…Було усього. І міліція, і сусіди, і недолугі пояснення. Юля весь час тікала від новоспеченого батька і бігла до Сашка. Коли вона стала повнолітньою, вони виїхали із села. Але через кілька років телеграма розшукала Сашка: «…Приїзди, Катя при смерті». Юля не поїхала, навіть не звернувши уваги на таку страшну телеграму.
…А за труною Каті йшов Сашко із семирічним Славком. Володя давно покинув Катю, як тільки довідався, що та хвора. І свого сина також. Поїхав до першої дружини, у Білорусь. Як з’ясувалося, там також є двоє діток-близнюків.
Славко – хлопчик із чорними, трішки сумними очима, весь час горнувся до Сашка. «Коли ми уже поїдемо додому?» – запитував. Сашко поклав хлопчикові на голову теплу, широку долоню:
– Скоро, скоро, синку, там тебе зачекалася твоя сестричка.
P.S. Так і виростив Олександр Іванович двійко діточок. Ніколи більше не одружувався. Жартує: як і не розлучався. Великий оптиміст. Має тепер двоє внуків. Юля і Ярослав працюють у місті, обіймають високі посади, але щовихідних вони поруч зі своїм татусем. Так лагідно вони до нього звертаються: «Ось ми, татусеньку, до тебе прилинули».
Раїса ТАЛАБАН