У дубовому затінку

Того суботнього дня гіпотоніки потерпали від передчуття дощу. В’ялість і байдужість до будь-яких принад життя вказували на єдиний шлях – до дивана. До цієї когорти змучених примхами природи втрапила цього разу і я. Ні, треба таки повертати до нормального тонусу в’ялий стан душі й тіла. Зателефонувала знайомим, котрі, пригадую, також час від часу потерпають через низький тиск, – хай щось порадять. Олена вже почувалася бадьоро після випитої чашки меленої кави. Світлана, занурившись у ванну з ароматичними маслами, ніжилася в очікуванні відновлення енергії. А от Стела допивала склянку трав’яного чаю і запевнила мене, що саме він їй як ніщо інше допомагає.

З усього почутого обрала найсмачніший для себе варіант і заварила каву. За кілька хвилин млявість мене покинула і можна було вже поміркувати над тим, як провести вихідний. Єдине, чого хотілося по-справжньому, – це вийти з чотирьох стін. Вирішила прогулятися Сирецьким гаєм і запропонувала приєднатися сусідському подружжю. Приємно, що вони легкі на підйом.

Пройшовши хвилин із 20 тротуаром, ми розчинилися в зелені віковічних дубів, акацій та в’язів. Намилувалися осінньою природою і сіли перепочити на лавці. Аж тут помітили, що окремі дерева або посохли, або хиляться до землі. Між дерев де-не-де проглядалися купи спиляних сухих гілок. Ми рушили до них, сподіваючись на цікаві знахідки. І кожному з нас пощастило.

Не минуло й півгодини, як кожен тримав у руках чудернацький дубовий сучок чи гілку, що могли при вмілому композиціюванні прикрасити оселю. Відомо, що дуби завжди вважалися господарями лісів, патріархами. Віковічних велетнів слов’яни шанували і задобрювали їх. Під дубами проходили народні зібрання, шлюбні обряди, судилища. Серед дібров ставили язичницьких богів – Перуна, Сварога, Велеса. А нам, урбанізованим, багато не треба: раді й можливості душевного спокою в дубовому затінку. Під легкий шепіт смарагдових верховіть думається про приємне, а в наш час це вже немало...