Отар ІОСЕЛІАНІ: «Париж умирає»
Легендарний грузинський режисер Отар Іоселіані зізнається, що любить філософствувати, бо це – безвідповідально. Тим часом, зустріч із цим митцем була однією з найцікавіших на цьогорічній «Молодості», де також відбулася ретроспектива фільмів пана Іоселіані. Він і нині активно знімає: у Парижі, а іноді – в Африці.
– Хоч би де я був, роблю те саме. Я загалом не вірю, що люди протягом життя істотно змінюються. Усі мої фільми – про людей заблудлих, а отже, про всіх нас. Будь-хто іноді збивається з вірної дороги, але потім повертається. У кожного всередині є орган – реальний, як нога, рука чи печінка, – який відповідає за те, аби знайти свій шлях. Деякі називають цей орган совістю, інші – Богом.
– Чи асоціюєте ви себе з цими заблудлими людьми?
– Так, навіть з мерзотними розбійниками.
– Скільки, на вашу думку, глядачів у фільмів Отара Іоселіані?
– Стільки ж, скільки залишилося людей, вихованих в атмосфері кохання та уваги. На жаль, батькам сьогодні не до дітей. Батьки намагаються відділити дітей від бабусь та дідусів. Тож виховують майбутніх глядачів у школах, через що кількість глядачів саме моїх фільмів зменшується. Загалом, мене жахає нове покоління – його батьки були кон’юнктурниками, і це позначилося на нащадках.
– Із 1982 року ви постійно живете в Парижі. Як змінилося місто за цей час?
– Приїхав я доволі пізно – вже коли люди стали замкнутими, обережними. Після ж війни Париж жив інакше: у кожному помешканні не було окремого санвузла, воду часто треба було набирати на вулиці, і тому люди виходили зі своїх домівок, ішли до кафе, спілкувалися. Зараз у парижан немає часу жити, адже у кожного є і свій санвузол, і свій телевізор. Класичний Париж повільно вмирає. Та й загалом у всьому світі люди стали більш лякливими. Власне, страх і спонукає вигадувати складні механізми для зачинення дверей. І ще – гріх. Тож про гостинність за таких умов не може бути й мови. Більше того – якщо людям довіряти, це їх бентежить.
– Чи почуваєтеся у Франції, як удома?
– Вдома тебе оточують люди, з якими пов’язують спільні спогади, однакові поняття. Я розмовляю французькою так, як і російською. Але те, на чому виросли ми та французи, – зовсім різні речі, і тому з’являється туга за Батьківщиною. Особисті питання я обмірковую грузинською мовою. Про проблеми, пов’язані з творчістю, розмірковую російською. Французькою ж обговорюю сам із собою ділові аспекти моєї діяльності.
– Чи можна порівняти український кінематограф з грузинським?
– Можна. Його нема. Загалом же кінематограф – як макаронна фабрика – надзвичайно комерційна справа. І, як у літературі, важко сказати, що із сучасного кіно залишиться на століття, а що – згине.
– Над яким фільмом нині працюєте?
– Мене цікавить людина, яка щось втратила: владу, якусь звичку... Скажімо, з цієї точки зору прикметний роман «Принц та злидень» Марка Твена. Ця історія показує, що з’являється в людині, позбавленої своєї шкаралупи, перенесеної в інші умови життя.
– Чи є щось, за чим ви жалкуєте?
– Не володію комп’ютером і навіть друкарською машинкою. Це дуже прикро. Крім того, заздрю Джеймс Джойсу, а також Набокову, Селінджеру – я так писати не можу. Загалом, у житті краще робити те, що можеш робити легко. Якщо ж занадто напружуватися, то можна луснути.
– Ви часто говорите про те, що людина має поводитися пристойно. Що вкладаєте в це поняття?
– Просту біблійну істину: не чини нікому того, чого не бажаєш, щоб вчинили тобі. Також пригадую, що казав Олександр Довженко: кожен вчинок здійснювати так, ніби він останній.