Навчитися ходити …по піску
...Поважний сивочолий чоловік, зіп’явшись навшпиньки, заглядав у відчинені вікна одного із корпусів євпаторійського санаторію. Було видно, що він дуже хвилюється. Я вирішила підійти й розпитати, звідки він сюди приїхав. Як виявилося, це був науковець із Білорусі Олександр Григорович, який мав хворобу Пертеса. У повоєнні роки лікувався саме в цьому корпусі. Давно хотів приїхати сюди, та все чомусь не виходило. І ось майже через 60 років хвилююча «зустріч» таки відбулася.
Хвороба Пертеса або асептичний некроз голівки стегна... Що ж це за хвороба, котра приковує до ліжка дітвору, якій так хочеться побігати й пострибати? Після травм або перенесених інфекцій, як наслідок нелікованих дисплазій кульшового суглоба, через порушення, які виникають в ендокринній системі, через спадкову схильність – усіх причин, які можуть спричинити появу цієї підступної хвороби ще й не встановлено. У несформованому дитячому організмі може виникнути миттєва реакція, спроможна призвести до порушення кровообігу в голівці стегна. Вона «присідає», деформується, згодом втрачається хрящ, унаслідок чого дитина, якщо її не лікувати, може стати інвалідом.
Олександр захворів на хворобу Пертеса у повоєнні роки. Впав на уроці фізкультури, піднятися вже не зміг. Здавалося б, кого цікавить доля сина звичайної прибиральниці із подільського містечка Сатанів, яка на руках принесла 7-річного хлопчика до районної лікарні. Але її не залишили наодинці з бідою. Після обстеження хлопчика направили до кримського санаторію, сусіди допомогли купити квиток.
Два роки провів Сашко у Євпаторії, саме у санаторії «Орлятко». Мойнакські грязі, ванни, масаж, морське повітря та вода поставили його на ноги. «Усе тут, як і тоді було... – каже Олександр Григорович. – Ті ж залізні ліжка, майданчик перед будинком і стежка, якою на милицях спускався до моря. Воно мені сниться чи не щоночі...» Ледь накульгуючи, підійшов до старої тополі, що, ніби захищаючи від біди, простягла свої широкі віти над відкритою верандою, всуціль зайнятою ліжками з хворими малюками. Здавалося, вона впізнала цього чоловіка, голосно зашелестіла листям... «Усе, як і було...» – повторив Олександр Григорович.
Зайшли до приміщення. Невдовзі разом із завідувачем відділення, ортопедом-травматологом Павлом Ковалем уже перелистували альбоми зі старими пожовтілими фотознімками. На багатьох знімках хворі діти приймають сонячні ванни на санаторному пляжі. Впадає в око розмір тодішнього санаторного пляжу: десь метрів зо 20 до моря, а то й більше. Нині до корпусу майже впритул підібралася вода. (Із подальшої розмови із професором Олександром Григоровичем дізналася, що його також хвилює проблема євпаторійських пляжів. Річ у тім, що якщо і надалі заглиблюватимуть дно морського порту і озера Донузлав, яке з’єднане з морем каналом, багатотонними баржами вивозячи дорогоцінний пісок, Євпаторія, страшно подумати, може залишитися без свого «золотого обличчя» – вапнякового піску, бо море, яке не терпить порожнечі, швидкими темпами забирає пісок із пляжів. Є й інші причини швидкого піднімання рівня води, але це тема іншої публікації).
На відміну від минулих років змінився і термін лікування дітей, які мають хворобу Пертеса. До повного одужання їм треба перебувати у санаторії не менше двох років поспіль, але нині путівки дають тільки на 3-4 місяці (до речі, це багато в чому й виправдано, адже тривалий час перебування дитини поза рідною домівкою негативно впливає на її психічний стан). Тобто ліпше для самого хворого робити перерви в лікуванні. Дітей щоразу виписують додому із вказівкою дотримуватися режиму і всіх рекомендацій лікаря. Втім, батьки хворих дітей місяцями оббивають пороги обласних управлінь охорони здоров’я за черговими путівками. У багатьох з них до того ж немає грошей навіть на поїздки до Криму. Якщо ж і ці питання врешті-решт вирішуються, то постають нові: деякі матері попри все прагнуть бути разом зі своїми дітьми у санаторії. І тут їм ідуть назустріч, хоча, на жаль, батьки іноді заважають і персоналу, і дітям, які у присутності мами капризують.
Заходимо до величезної палати, у вікна якої і заглядав професор. Медпрацівник Лідія Зарецька вчить дітей «розробляти» суглоби на приліжковому велосипеді. Багато малюків у спеціальних кріпленнях, які не дають змоги їм підніматися з ліжка. Загалом, діти як діти, сміються, про щось голосно сперечаються, грають у свої ігри. Їх тут мовби заново навчають ходити. Підійшли до білявого хлопчика, погляд у нього не по-дитячому серйозний. Думає про щось своє, але на наше вітання відповів, несміло подавши маленьку долоньку. Він зворушений і сором’язливий, але каже, що дуже вірить у своє одужання. Вірте, але мені давно не було так добре на душі, дитяче тепло відчуваю й досі...
...Ми ще довго розмовляли з Олександром Григоровичем. Намагалися оминати тему хвороби, лікування, хоча це і погано вдавалося. Адже поруч були діти, які сподівалися на дивовижне зцілення, на значне полегшення від випробуваних процедур.
«Певне саме тоді, під час хвороби, я почав по-дорослому ставитися до життя, навчився любити, співчувати, співпереживати...» – мій співрозмовник укотре кидає погляд на вікна санаторію. В одному із них чітко видно силует маленького хлопчика, який, на жаль, уже відчув біль і лихо. Хочеться вірити, що лікарі й цілющі грязі допоможуть йому повернути втрачене через хворобу дитинство й подарують надію на міцне здоров’я. І стане цей санаторій з часом для нього лише приємною згадкою, адже тут повертають радість руху.