Єдина з 50 українок удостоїлася міжнародної медалі Флоренс Найтингейл
І хоч кажуть, що у війни не жіноче обличчя, а сама вона все-таки жіночого роду: без ніжних жіночих рук, високого професіоналізму слабкої половини людства не обходяться ні на полі бою, ні в тилу. Хвалити Бога, над нашими головами вже впродовж піввіку – мирне небо, однак таке поняття, як війна навіює сумні спогади не лише у сивочолих ветеранів Великої Вітчизняної. Валентина Плахотна, фельдшер медсанчастини аеропорту «Київ» і досі здригається від слова «Афганістан». Адже в її уяві він асоціюється з вибухами бомб, снарядів, понівеченими тілами радянських солдатів, жорстокими і підступними моджахедами, які тут тобі посміхаються в очі, а тут – стріляють у спину чи розстрілюють впритул, по-звірячому шматують молодих бійців, офіцерів…
До Афганістану вона потрапила за власним бажанням – як вільнонайманий медичний працівник, себто, поїхала на війну як на роботу. Це трапилося у 1982 році, коли в Україні здійснювали перший набір охочих потрудитися у гарячій точці планети. Отож про перспективи свої знала мало, єдине, про що їй сказали відверто у військкоматі, працюватиме у військовому шпиталі, безпеку гарантовано. Хоча насправді і контрактників підстерігала ворожа куля на кожнім кроці.
– Коли Москва дала згоду на мій контракт, лише тоді про свій намір сказала батькам, – згадує Валентина Іванівна. – П’ять днів на збори – і я в Кабулі. З аеропорту на бронетранспортері мене і таких, як я військових медиків (решта – були чоловіки) доставили до шпиталю, що за 12 кілометрів від летовища. Отримала призначення у відділення інтенсивної терапії. Медсанчастина розташовувалася у королівських конюшнях, що нагадували кам’яний мішок без жодного вікна. При тамтешній спеці +35°...+40°С у таких палатах пекучого сонця не відчувалося.
Одна річ подивитися кінофільм про війну, смерть, кров і забути про усе це через день, інша – щодня, зранку до ночі жити серед таких жахів. За три роки, які провела на афганській війні Валентина Плахотна, через її руки пройшло більш як двісті поранених солдатів. Серце кров’ю обливалося у самої, коли схилялася над понівеченими кулями молоденькими бійцями, перев’язуючи страшні рани. Одні – стогнали від болю, інші – до заціпеніння стискали зуби і мовчки дивилися в стелю, треті – плакали й питали, чи житимуть. Вона для них була як матір, як рідна сестра: годувала, мов немовлят, заспокоювала, мовляв, потерпи, рідненький, трішки – ти обов’язково одужаєш. Втішала такою надією їх навіть тоді, коли смерть уже стояла над головою і забирала юну душу прямо з її рук.
На перших порах жінок не пускали на вогневу, але коли не вистачало сил чоловіків-медиків, не роздумуючи сідала у «вертушку» – і за годину виносила поранених з поля бою. На війні нехтували подібними наказами міністра оборони і це не обговорювалося: треба рятувати солдат – забудеш про вихідний, про те, що очі не стуляла кілька ночей поспіль і вибиваєшся із сил. За перший рік служби схудла на 25 кілограмів. Та коли приїхала у відпустку додому, про те, що бачила й пережила, – жодного слова. Адже правду про афганську війну в нас ховали за сімома замками. Вона не мала права розголошувати військову таємницю. Це зараз відкрито розповідає про те, що солдати помирали не лише від тяжких ран, але й від дистрофії (бійці сиділи без їжі в ущелині, яку обстрілювали моджахеди, по тижню-два), від тифу і навіть вкорочували собі віку. Але «чорний тюльпан» віз додому героїв-інтернаціоналістів. Вони розуміли усю безглуздість цієї війни, усвідомлювали свою роль у ній – гарматного м’яса. Не вбили сьогодні в бою – завтра вистрелять впритул, коли спілкуватимешся із начебто доброзичливим місцевим населенням. А як афганці могли ставитися до людей, яких вважали по праву окупантами?
Депресія – ще один діагноз пацієнтів шпиталю. Багато солдатів і офіцерів шукали порятунок у гашиші й анаші: так легше дивитися смерті в очі.
Вона могла б розірвати контракт уже через рік, коли приїжджала додому у відпустку. Та не посміла й подумати про таке, бо вважала за свій громадянський обов’язок бути у кабульському шпиталі – рятувати поранених. У цьому немає жодної краплі фальшу, пафосу, патетики. Просто вона робила так, як їй підказувала совість. Коли поверталася назад в Афганістан, то везла з України 30 кілограмів цукерок і сало – для своїх пацієнтів. На жаль, цукеркою від сметрі не відкупишся.
– Якось ми винесли поранених з-під обстрілу, повантажили їх у «вертушку», – згадує далі пані Валентина. – І лиш почали злітати, як афганський снайпер поцілив у бак літака. За лічені хвилини евакуювали 12 поранених в інший вертоліт, а той вибухнув у нас на очах. Очевидно, ангели-охоронці тримали свої долоні напоготові. А скількох вони не змогли вберегти?…
– А як вам фільм Федора Бондарчука «Дев’ята рота»?
– Там правди, як кіт наплакав. Не знаю, хто був консультантом, напевно, той, хто носа не висовував з командного пункту. Прикро, що жодним кадром не згадано про військових медиків. Цим фільмом він принизив і образив воїнів-афганців. І в підручниках історії про це не пишуть. Слава Богу, що про нас не забувають 15 лютого.
Після тієї війни Валентина Іванівна довго не могла отямитися. Повернувшись додому, сиділа у чотирьох стінах – не хотіла ні з ким спілкуватися, кіно, театр, застілля, веселу компанію сприймала, як щось нереальне. Війна змусила її по-іншому поглянути на життя. Пішла на роботу у свій рідний медпункт в аеропорту «Київ». А у вільний час не знала, куди себе діти. Попросилася у волонтери і стала працювати у відділенні Червоного Хреста Солом’янського району. Її пацієнтами були немічні, інваліди, пенсіонери. Трудилася за покликом серця і копійки за те не отримувала.
Два роки тому Україна представила 50 претенденток на міжнародну медаль Флоренс Найтингейл. У тому списку була і Валентина Плахотна. Саме вона одна-єдина і удостоїлася цієї нагороди. З того тішилися її син, чоловік, колеги по роботі і бойові побратими, для яких вона рідна, мила сестричка Валя.
Валентина БРЯЗГУНОВА