8 травня 2007 року, вiвторок №73 (17975) останнiй номер RSS
Головна МІСТО ВЛАДА ПАМ’ЯТЬ СПОРТ ДАТА КУЛЬТУРА

 ДАТА
08.05.2007

Швидше за них не розшукаєте


8 травня – Всесвітній день Червоного Хреста. «Вечірній Київ» вітає із цим святом Службу розшуку Товариства Червоного Хреста України. Воно сусідить із Днем Перемоги. А Служба розшуку, як наголосила пані Ірина Царюк, котра її очолює, і досі з’ясовує долі військовослужбовців, які пропали безвісти або потрапили в полон під час Другої світової, довідується і про військові поховання в Україні громадян інших країн.

За майже 15 років діяльності вона розглянула 700 тисяч звернень громадян. В її архіві – 179 тисяч завершених справ. Український Червоний Хрест допоміг у пошуках 83 тисячам співвітчизників. У 7 тисячах випадків вдалося возз’єднати родини. Знайдено 6 тисяч поховань українських воїнів, полеглих у Західній Європі в роки Другої світової війни. У співробітництві з Міжнародним Комітетом Червоного Хреста більш як 11 тисяч громадян, в Україні, і за кордоном, отримали звістку від своїх рідних.
Нині Товариство Червоного Хреста України  допомагає відновлювати родинні зв’язки і за обставин, не пов’язаних з військовими конфліктами, – при стихійних бідах та катастрофах. А також – нерегулярним  мігрантам з країн СНД, Азії та Африки, які прямують через Україну до Західної Європи. Та українцям, які виїхали за кордон і втратили зв’язок зі своїми рідними. Служба розшуку Товариства Червоного Хреста України також інформує  при перетині кордону, що чекає на них у країнах міграції, попереджаючи і про можливі випадки торгівлі людьми. Вона єдина, офіційно визнана в нашій державі,  всі свої розшукові заходи здійснює безплатно. Таких фахівців, які працюють тут, на Пушкінській, 30, – із всебічним унікальним досвідом, не готують ніде.
Наша невеличка розповідь – про брата й сестру з Черкащини, які зустрілися в Україні, завдяки Службі розшуку, через 64 роки розлуки.

А в селі згадала все
Особливим одягом закордонні гості на київських вулицях не виділяються. А за виразами облич, мімікою, жестами їх безпомилково вирізниш навіть у натовпі. Проте цей зовнішній імідж так і не «зрісся» з українкою з Черкащини, котра понад 64 роки прожила у містечку поблизу Гамбурга й зовсім забула рідну мову, бо не чула там жодної слов’янської. І ось дивлюся на фото, яке 2006-го, через стільки літ, зафіксувало зустріч пані Марії в аеропорту «Бориспіль» із рідним братом Степаном Пампухою, – і не помічаю в ній жодного натяку на іноземщину. Хоч вона, зійшовши з трапа літака, вимовила українською тільки «негайно додому». В автобусі, спілкуючись із братом через перекладача, раптом заспівала куплет народної пісні. А вже в рідному селі почала згадувати усе…
Вони дітьми лишилися за голодомору сиротами й без власної оселі – хтось прихистив. Депортовані 1942-го в Німеччину, на примусові роботи потрапили нарізно. Спочатку листувалися, брат навіть отримував від сестри, яка працювала у садовому господарстві фермера, посилки. Та його несподівано перевели до іншої місцевості, він загубив сестрину адресу. 1945-го повернувся додому, але Марії  так і не дочекався. Вона вийшла заміж за господаря, коли в нього померла дружина, народила після війни сина, назвавши його українським ім’ям. До брата не озивалася – боялася йому зашкодити.
Коли ж цікавитися родичами за кордоном уже було безпечно, 2000 року Степан Пампуха з Черкащини звернувся із запитом про долю своєї сестри  Марії до Служби розшуку Товариства Червоного Хреста України. А через 6 років разом із паном Степаном та його дружною родиною поїхала в аеропорт «Бориспіль» зустрічати його сестру Марію з Гамбурга і провідний спеціаліст служби Наталія Думік, котра вела його справу.

Людмила Альта




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.