8 травня 2007 року, вiвторок №73 (17975) останнiй номер RSS
Головна МІСТО ВЛАДА ПАМ’ЯТЬ СПОРТ ДАТА КУЛЬТУРА

 ПАМ’ЯТЬ
08.05.2007

Строчить – та не кулемет


Як виживали діти і жінки

Затуляли
корову від ран
Корови не розгулюють по Києву – як у Делі. Вони ігнорують транспорт на сільських дорогах, повертаючись із пасовиська. І ведуть за собою з минулого череду історій, які й не снилися священній індуській худобі. Одну з таких бувальщин береже багатодітна київська сім’я Олени й Анатолія Вівчарюків. Бабцю Анатолія, із села Хомутця на Житомирщині, та її корову звали однаково. «Лягай, Машенько», –  кричали хором своїй годувальниці господиня й одинадцятеро її дітей, коли втікали з нею полем, рятуючись від бомб. Підгинала передні ноги, падала на бік, а вся родина її прикривала – щоб, бува, не поранило. Вим’я затуляла собою Марія. «Вставай, Машенько», – нагадували корові, як літаки гули вже десь далеко. Вона розуміла все, мов людина.
Тричі проводжали на розстріл Маріїного чоловіка. Щоразу прощалися назавжди. «Бережи, Машо, діточок наших», – звертався до дружини, а та молилася. Запідозрили Прокопа через форму червоноармійську, хоч і з відірваними погонами: у ній повернувся додому, коли село зайняли німці. Гімнастерку й галіфе кинув йому, забравши цивільний одяг, один із наших вояків, яких тоді відступало багато. Прокіп показував окупантам медичну довідку – що негоден воювати, ще красномовніше свідчили про це милиці й понівечені гангреною ноги. Та все одно вели кудись ще кілька разів – як десь убивали німця чи поліцая. Слава Богу, не розстріляли.

Бомба
стирчала в землі
У просторій хаті Марії й Прокопа Чайок німці розташували свій штаб, а родина переселилася до льоху. Наприкінці окупації дуже бомбили наші. Уночі вгорі щось страшно заскреготіло й так сильно вдарило, що аж здригнулася земля. Одинадцятеро дітей перелякано притиснулися до мами, як курчата до квочки. Що то було, побачили на світанку: у погрібник вцілила, зарившись носом у землю аж по оперення, бомба. Не вибухнула. Так і стирчала, доки не увійшли радянські війська. Аж тоді знешкодили й витягли.
Солдати розпалили вогнище прямо на картопляних кагатах. Назбігався голодний сільський люд. «Нащо ж ви псуєте всю бульбу?», – зауважила Марія. «Будемо їсти, – стрельнув один з автомата вгору. – Звільнили вас од німців, а вам картоплі шкода?!». І перезарядив автомат. «А я дітей за себе сховала й кажу йому: «Стріляй!», – розповідала про той випадок онукові Анатолію Вівчарюку баба Марія. Його ж майбутня мама, шестирічна Ніна, ходила до кагатів з подружкою, із торбинками через плече. Але там лишилася тільки гнила картопля. Назбирали її, мерзлої, аж тут сторож із гвинтівкою: «Що у вас там, ану висипайте!». Плакали, так жалко було. «Ідіть за мною», – наказав. Привів до сараю, де зберігалася хороша картопля: «Наповнюйте торби, та нікому про це не кажіть». Дівчата, повертаючись додому, визбирали й гнилу. Мати насмажила на солідолі дерунів. Як же ними смакували…
У селі Хомутці на Житомирщині ще й досі самотньо стоїть посеред поля погріб Марії й Прокопа Чайок – все, що лишилося від їхнього довоєнного обійстя.
Підпічний
барабашка
А в київському помешканні їхнього онука Анатолія Вівчарюка  – свідок іншої історії часів Великої Вітчизняної: з написом «Госшвеймашина» й чомусь із кришкою від «Зінгер». Колись на ній обшивала всю велику родину Феня Андріївна – бабуся Анатолійової дружини Олени. Усі її восьмеро дітей народилися в Білорусії в різних місцях  – куди переводили першим секретарем райкому партії чоловіка, Афанасія Борисенка. Тільки-но почалася війна – направили у село Богдановичі Гомельської області, звідки він родом. Повернулися туди, а хати своєї немає. Одні близькі родичі прихистити побоялися: «У нас свої діти, та й усі знають, хто ти, Афанасію». Жінка Афанасійового брата, котрого забрали на фронт, теж мала дітей, але не відмовила: «Як погибати, Фенічко, то усім разом…». Окупанти, хоч і дивно, сім’ю партійного працівника не чіпали. Місцеві ж поліцаї, щоб виманити Афанасія Борисенка із партизанського загону, пустили чутку, що його діти захворіли тифом. І схопили, коли повертався до лісу, їх провідавши. Партизани хотіли влаштувати втечу Афанасія з в’язниці, але він відмовився: могла постраждати сім’я. Його розстріляли.
Швейну машинку Фені Андріївни уподобали німці й забрали її в сусіднє село, де були на постої. «Свій» чужинець, із тих, що порядкували в Богдановичах, якось запряг у воза коня, поїхав туди і привіз експропрійовану річ її власниці. Показав при цьому фото: мовляв, його дружина в Німеччині теж виховує дітей сама. А малечу почастував шоколадом. Той смак і досі пам’ятає мама Олени Вівчарюк, Надія Афанасівна.
Коли ж Богдановичі звільнили радянські частини, в одному з сільських обійсть почало коїтись щось дивне: зі столу зникала вечеря… Господарі простежили, куди ж дівається їхня їжа. З’ясувалося: по неї вилазив з підпіччя, де зберігали хмиз і дрова, німець...

Людмила Миколаївна Яновська


08.05.2007   У списках не значаться....


08.05.2007   Не здається недугам і рокам.




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.