8 травня 2007 року, вiвторок №73 (17975) останнiй номер RSS
Головна МІСТО ВЛАДА ПАМ’ЯТЬ СПОРТ ДАТА КУЛЬТУРА

 ПАМ’ЯТЬ
08.05.2007

У списках не значаться...


Завдяки пошуковцям встановлені нові імена оборонців Києва

Рідні й близькі загиблих воїнів, які так довго шукали по світу могили пращурів  й з кожним роком усе більше втрачали віру в те, що колись таки їх знайдуть, вперше дізналися, де саме війна забрала життя їхніх батьків і дідусів. Зі сльозами на очах ступили вони на землю Переяславщини, в якій спочили ті, хто 66 років вважалися зниклими безвісти на фронтах Великої Вітчизняної війни.
Такого запеклого бою Переяславщина ще не бачила. Очевидці трагедії з жахом пригадують ті моторошні дні.
Коли 18 вересня 1941 року надійшов наказ залишити Київ, на базі Наркомату внутрішніх справ України було створено зведений полк під командуванням полковника Косарева. Київську групу очолював начальник управління капітан Михайло Череватенко, чернігівську – капітан Олександр Шалгін, 4-им батальйоном командував капітан Павло Добричев, а комісаром був Олександр Сабуров – майбутній легендарний партизанський ватажок.
Полк залишив Київ уночі. Невдовзі дістався села Вовчків під Переяславом, де вже було чимало наших військ. Командувачі підрозділів стали радитися, як краще вийти з кола оточення, яке невдовзі могло замкнутися, утім, надійшла звістка, що німці захопили Переяслав. Уже на ранок з боку Переяслава на село Харківці посунула колона фашистських танків. За ними – автоматники.
Лише надвечір змовкли останні постріли на вулицях, устелених тілами загиблих і поранених. Гітлерівські солдати, які не чекали такого жорстокого опору, лютували. Поранених вояків добивали, а живих багнетами прибивали до стовбурів дерев.

Поранених «виміняла» на килим
84-річна Марія Іщенко і досі пам’ятає обличчя пораненого воїна Івана Волкова, якого знайшла в себе на городі. Вона  –  очевидиця бою в Харківцях.
– Пораненого чоловіка  одразу перенесли до хати. Поїла його козиним молоком. Намагалася вилікувати. Однак поранення було серйозне. Він майже нічого не бачив. Пригадував близьких, рідних, кохану дівчину. Свої думки раз по раз записував у невеличкий блокнот. Невдовзі його вбили німці, а мою хату спалили дотла, – із сумом говорить літня жінка.
Понад 120 поранених воїнів заховалися в скирті за околицею села. Місцева мешканка проходила повз і помітила бійців. Закривавлені чоловіки попросили її принести води. Вона пообіцяла, що за мить повернеться. Однак незабаром схованку оточили німці. Добровільно в полон ніхто не здався. Тоді скирту з воїнами підпалили. За надану інформацію фашисти подарували жінці килим і два мішки пшениці. Після війни за цей вчинок її так і не судили, утім місцеві мешканці до останнього цуралися зрадниці.   
Загиблих у бою місцеві жителі спочатку ховали там, де воїнів знайшла смерть: у полі, на городах, у садках. Бійців, які полягли на вулицях села, окупанти дозволили поховати в загальній могилі. І лише восени 1943 року, після визволення Переяславщини, прах усіх загиблих перенесли до братської могили в центрі села.
На жаль, ні прізвищ, ні інших відомостей про похованих практично не збереглося. Не знайдено і списків зведеного полку, який створювався за екстремальних умов і як військова одиниця проіснував близько двох тижнів.
Після війни на братській могилі встановили скромний гіпсовий пам’ятник з написом «…л-т Бойко Николай Ал., ряд. Кожевников Константин П., Жуков Николай,  неизвестных 223 человека».

До загиблих батьків синів привела доля
Пошук решти імен розпочався лише через багато років. Синів командирів, які брали участь у бою, сама доля привела до могили батьків. Якось вони поцікавилися в Олександра Сабурова, де загинули їхні батьки. Він назвав їм село Харківці, але не сказав області. Чоловіки подивилися по карті й знайшли таке село на  Полтавщині. Невдовзі відправилися в дорогу. Утім, там на них чекало розчарування. Місцеві мешканці тільки розводили руками й наголошували, що ніяких серйозних боїв у їхньому селі не було.  Повертаючись додому ні з чим, їхали автобусом через місто Переяслав. Вийшли на зупинці купити пиріжків. Там їхньою історією зацікавилася літня жіночка. Сказала, мовляв, нащо так далеко було шукати Харківці, коли вони під самим носом – за шість кілометрів од Переяслава.
Серед перших слідопитів, які відкривали невідомі сторінки харківецького бою, був Володимир Добричев (син командира 4-го батальйону), який присвятив цій справі понад 30 років і написав документальну повість «У списках не значаться».

Двадцять років
слідами загиблого полку
Пошуковцям вдалося повернути з небуття імена 161 воїна.  Розповідає співробітник прес-центру Управління СБУ в місті Києві полковник у відставці Олег Шевченко: 
– Близько двадцяти років майже усі вихідні я проводив в архівах, бо іншого часу не було, адже працював на оперативній роботі. Шукав і зустрічався з родичами загиблих. Пошуки кожного прізвища були кропіткими. Дуже допомогли мені очевидці й учасники харківецького бою, яких  ще пощастило застати в живих.  Звичайно, не обходилося без великої плутанини, адже люди називали прізвища по пам’яті й не завжди всі літери були правильними. Так, випадково в документах натрапив на  капітана Кислинського, а весь цей час шукав особу на прізвище Вислинський. Загалом цього року вдалося встановити прізвища дев’яти невідомих бійців.
У Олега Івановича дуже відповідальна місія: повідомляти рідних про знайдені відомості. Коли він набирає номер телефону, звичайно, хвилюється, бо не знає, що на нього чекає. Починає розмову дуже делікатно, щоб не шокувати. Ніколи не говорить про головне одразу, бо реакція може бути непередбачуваною: у когось нерви не витримають, чи серце розболиться.  Іноді люди сприймають інформацію доволі насторожено, вагаючись, чи, бува, не втягують їх у якусь махінацію. Лише коли Олег Іванович відрекомендовується і пропонує відвідати Управління СБУ, вони починають осмислювати приголомшливу новину. Дехто ще довго не може повірити у те, що через стільки років пошуків, коли не залишилося жодної надії, доля дарує втрачену біографію рідної людини. Покладаючи вперше квіти на могили своїх батьків, дідусів, прадідів, вони зичать здоров’я і довгих літ таким фанатам-пошуковцям, завдяки яким через багато років нащадки знатимуть, де спочивають їхні герої.

Ірина Анатолівна Малиш


08.05.2007   Не здається недугам і рокам.


08.05.2007   Строчить – та не кулемет.




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.