Уроки і висновки з 2006-го

Українські команди завершили виступи в цьогорічній євролізі ще на стадії групових перегонів.

«Шахтар». Гірники пробилися до кола вибраних, обігравши в євроліговій кваліфікації польську «Легію». Нашому чемпіонові, варто зазначити, неабияк поталанило: поляки не німці і, тим паче, не англійці, змагатися з ними набагато легше, ніж з європейськими грандами. Це засвідчив і перебіг подій в двоколовому груповому турнірі, де «Шахтареві» протистояли італійська «Рома», іспанська «Валенсія» та грецький «Олімпіакос». Хлопці з Донецька виграли тільки один матч – домашній в «Роми», але зачепитися за пристойне третє місце, що гарантувало продовження континентального походу вже в Кубкові УЄФА, дала змогу не стільки ця перемога, скільки дві нічиї з потенційним аутсайдером – «Олімпіакосом». З’ясувалося, що величезні гроші, котрими «Шахтар» може похвалитися навіть в компанії лідерів європейського футболу, не гарантують найбажанішого: гри, що гідна європейського рівня. Флагман українського футболу виявився статистом, і це найприкріший висновок з чергової  невдалої спроби завоювати славу і престиж у Старому Світі.
«Динамо». Кияни, як і годиться національному віце-чемпіонові, мали здолати  на шляху до заповітного квартету не один, а два бар’єри. І впоралися з подвійним завданням бездоганно: три перемоги й одна нічия в двобоях  із латвійським «Металургом» і турецьким «Фенербахче». Загальне співвідношення забитих і пропущених м’ячів – 14:4! Але нокаутований в серпні «Фенербахче» й досі виступає в Кубкові УЄФА, а «Динамо» розпрощалося з європейським футболом у грудні, так і не вигравши жодного матчу в євролігових перегонах. І пояснювати фіаско низьким ігровим потенціалом, як на мене, не варто. Бодай тому, що насправді віртуозно переграний киянами турецький віце-чемпіон не став хлопчиком для побиття в євробаталіях достатньо високого рівня. Проте й гра, що її демонструвало «Динамо» влітку і восени, зовсім не тотожна: склалося враження, що пік ігрової готовності «блакитно-білих»  припав на літо, коли тривав євровідбір. А восени, коли й відбулися вирішальні події в євролізі, наша команда переживала функціональний спад. Отже, мова про фахові помилки стратегічного характеру. Вони очевидні і беззаперечні, і саме від того, чи будуть засвоєні гіркі уроки 2006 року, й залежатиме доля київського суперклубу. Поки що враження – маловтішні.
Історія. Її започатковано восени 1967 року, й одразу – з яскравої сторінки: «Динамо», дебютуючи в європейських перегонах національних чемпіонів, обіграло за сумою двох зустрічей чинного володаря найпрестижнішого призу –  шотландський «Селтик». Із того славного дня п’ять українських клубів, звісно, в різні часи і з різним успіхом, змагалися за Кубок європейських чемпіонів. У союзний період – «Динамо», «Зоря» і «Дніпро». У новітній – «Динамо», «Таврія» і «Шахтар». І до, і за часів незалежності – лише «Динамо». Київському суперклубу належать абсолютно всі турнірні рекорди. Правда, значно важливіше, що йому належать і наші найвагоміші досягнення. «Блакитно-білі» тричі виступали у півфіналі – 1977, 1987 та 1999 років. Спочатку шлях до фіналу їм перетнула «Борусія» з провінційного німецького Менхенгладбаха. Потім – іменитий португальський «Порту». Нарешті, наприкінці сторіччя – німецький гранд «Байєрн» із Мюнхена. Три воістину великих команди об’єднувала одна велика особистість. Це – Валерій Лобановський. Тренер, який випередив час.