Із краю синьооких озер

У Києві, у своїй квартирі, дивилася на пісок, який де-не-де прилип до підошов моїх черевиків, майже як на диво. Бо ж той пісок і справді незвичайний:  він – із берега самого озера Світязь! Хіба не дивовижа: ще вчора я стояла над  неймовірно блакитною гладінню,  таємничою перлиною Волині...  А поряд  зі мною так само вдивлялись у тиху, лагідну далечину пан Володимир, Любов Іванівна, Роман, Іринка та найменша Катруся. Вся родина Хвисючиків, що з містечка Шацьк. Це  завдяки їм  я увібрала в пам’ять синяву озерної води, що, попри календарну зиму, тішить око і серце.

Штрихи до сімейного портрета

Як і чому я опинилася там, на Волині? Бо ж за угодою між нашою газетою та «Радіо Ера» поїхала у відрядження на зустріч із переможницею радіоконкурсу програми «Чорним по білому» Іринкою Хвисючик. Зустріч із 13-річною школяркою з мальовничого куточка нашої України стала приводом для зна-йомства зі всією  дружною родиною. Бодай кілька слів про цих нібито зовсім звичайних, але особливих людей. Бо їхала від них, попри свої проблеми, клопоти та інший «головний біль» зі спокійною душею.
Здавалося б, до чого тут спокій? Тим більше, що своїх проблем у цій родині, пекучих і нагальних, чимало. Зважте самі: троє дітей, розпочате будівництво будинку, вимушене безробіття пана Володимира і копійчані заробітки Любові Іванівні. У їхній старенькій хатці, де нині мешкають, чистенько і дуже скромно. Зате дух у  цьому домі панує  благодатний:  мир, злагода, взаєморозуміння. Певно, ви  здогадалися: це тому, що Хвисючики – родина віруючих. На фотокартці, яку вони мені передали,  і на якій – уся родина, не побачимо «американських» усмішок. Але, поки я спілкувалася з ними всіма,  жарти і сміх  не припинялися. І знову-таки, як це вже не раз траплялося мені в подібних випадках, діти в цій сім’ї прагнуть учитися, вони допитливі, активні.

Іринка

Почнемо з Іринки. Їй тринадцять років. Висока, гінка, з білявим волоссям. Любить читати, має не одну грамоту як краща читачка Шацької районної бібліотеки. Встигає листуватися: показала зв’язки листів від  ровесниць із різних куточків України. А писання листів – це ж уміння формулювати думку, висловлювати її з різних приводів.
Іринка в яких тільки конкурсах не бере участі! Виграла не лише у мовному  змаганні «Чорним по білому», а й правильно відповіла на запитання туристичної  радіопрограми. Вони стосувалися  якраз історії та природи Волині. І школярка виявилася на рівні: певно ж, допомогли власна допитливість та добрі вчителі.
Розговорилися ми про озера на Волині, яких, за словами Іринки, аж двісті двадцять. У самому Шацьку – два: Чорне та Люцимир, досить великі. 
Люблю таких співрозмовників, як ця дівчинка: не треба витягувати слів. Показує фотоальбоми, коментує кожен знімок. Ось із однокласниками  у  Колодяжному, в музеї Лесі Українки. Ось у літньому християнському таборі. А це що за військовий поряд із нашою героїнею? Виявляється, школярі побували на прикордонній заставі в Устилузі біля Володимира-Волинського: неподалік уже Польща. Ще кілька знімків – на фермі, де розводять страусів. Ось Іринка сфотографувалася у Зимнівському монастирі. Батьківщина – не абстракція, а конкретні місця, до яких прикипає душа. І як важливо, аби наші діти бачили рідну землю і вбирали її своїм серцем. 
Показала Ірина й підшивку  нашої газети, яку  передплатила їй як переможниці наша редакція. До всього є їй діло і снага. На Різдво хоче поставити виставу в школі: вже готовий сценарій, розписані ролі.  Бачила на власні очі: все акуратно   і зі знанням матеріалу виконано. Класний керівник Тетяна Володимирівна Мазурок  підтримує ініціативу. До слова, ми збиралися в гості до вчительки української мови та літератури Сулік Таїсії Іванівни, та не застали її вдома. 
– Вона – строга вчителька, але її люблять школярі, – охарактеризувала Ірина.
На моє запитання щодо планів і намірів на майбутнє, дівчина відкрила шкільного щоденника з акуратними записами і добрими оцінками. Але  не збиралася хвалитися успіхами. Вона звернула мою увагу на подану там інформацію про Києво-Могилянську академію. Отож, Ірина хотіла б спробувати свої сили і збирається вступати туди. Її приваблює культурологія та українська мова і література. 
Хочеться вірити: для допитливої, небайдужої, тямущої Ірини Хвисючик  доля буде прихильною.

Тато, мама, Богдан і Катруся

Пан Володимир – чоловік непересічний. На всі руки майстер. Звичайно, на такого може покластися родина. Виявилося, він родом із сусідньої Білорусі. А коли  точніше, то з історичних українських земель – із Берестейщини. Бо й Любов Іванівна, дружина пана Володимира, завважила:
– У нього мова, говірка – не білоруська, а таки  українська. Сама я родом із цих країв, волинянка. Познайомилися  ми  у Шацьку.
Щоправда, паспорт у пана Володимира білоруський. І саме тому виникли ускладнення з одержанням  допомоги на дітей тут, в Україні. Ой, уже ці чиновницькі перепони. Ніби  Ірина, Богдан і Катруся – з неба упали, їсти не хочуть, не потребують одягу і всього, що необхідно дітям...
А нинішнім школярам і комп’ютер не завадив би. Якось я вже зверталася в публікації із проханням до потенційних спонсорів, сподіваючись: хтось передасть старі списані прилади тим, хто їх потребує. Та, певно, комп’ютери простіше викинути...
Тим часом Богдан та Іринка показують мені рідний  Шацьк. Це ра-йонний центр, могло би бути розкішне курортне місто. Уявляю, яка краса тут навесні і влітку, над озерами, затишними лісами.
Самісінький центр Шацька. Ось  пам’ятник Тарасові Шевченку,  чисто, доглянуто  навколо.  Ірина та Богдан із особливим пієтетом показують рідну школу з прибраним стадіоном та новими спортивними тренажерами. Неподалік – дитяча бібліотека: певне, всі книжки давно прочитано там  братом та сестричкою.
– Фантастично-наукові романи – мій улюблений жанр, – зізнається дев’ятикласник Богдан.  –  Хотів би стати програмістом або менеджером, через те вже треба було б  комп’ютера.
Але хлопець – гордість родини ще й тому, що любить співати.  З п’ятого класу на сцені, учасник найрізноманітніших конкурсів.
Запитую: «Де в тебе терпіння? Співати у хорі непросто, одного голосу доброго не досить». А Богдан – мені:
– Спочатку не дуже хотілося співати, скажу правду. Але коли  вже виходиш на сцену виступати  –  то отримуєш   величезну насолоду від злагодженого співу. 
Богдан має  чіткі мислення і мотивацію – через те розмовляти з ним цікаво. І ще я зрозуміла на прикладі Ірини та її брата: мають добрих учителів, пощастило зі школою.
Повели  мене юні Хвисючики до коледжу лісового господарства. А там такий чудовий лісок із найрізноманітніших порід дерев! Усе-таки календарна зима, та розкішно зеленіють ялівець високий і козацький, самшит, тис червоноягідний, падуб, або  гостролист, який нині часто бачимо на різдвяних та новорічних листівках. І все знову-таки доглянуте, ніби на картинці. І душа моя тішилася: не всюди у нас занепад, запустіння і нелад. Любов до рідного краю – поняття дуже конкретне і практичне, як-от на прикладі тих куточків Шацька, які побачила. Але коли дійдуть руки держави сюди з тим, щоб створити  повноцінну рекреаційну зону: з новими робочими місцями  для тутешніх волинян, із можливостями  відпочити, набратися сил, приміром, для донецьких шахтарів? Ой, боюся, поки що це – риторичне запитання...
Того ж таки дня мали повертатися до Ковеля, аби звідти поїздом – до Києва. Суботній потяг не був переповненим, і добре думалося під стукіт коліс про все, що побачила і почула, по суті, за кілька годин одного грудневого дня. Стояла перед очима усміхнена і лагідна Любов Іванівна, мати  трьох дітей. Її мова – так само лагідна  і тепла, як її очі. Це вона розповіла про свого брата, котрий мешкає у Латвії  з дружиною-білорускою. І  вивчили вони латиську мову – бо мали складати відповідний екзамен. А діти їхні не мають із тією мовою жодних проблем,  добре розуміють і українську. Так само стояла перед очима моїми найменшенька Катруся – ніби чула її оксамитовий голосочок:  вона продекламувала віршик про маму. Пригадувалися й два чоловіки родини: пан Володимир і дев’ятикласник Богдан. Ніби поряд чула інтонації Іринки, її добру літературну мову. Ось же вони всі, мої волиняни, на знімкові. Так хочеться, аби доля була прихильною до всіх.
А ще стояло перед внутрішнім зором озеро Світязь. Найглибше серед Шацьких озер, цілюще і загадкове.