Піввіку провів під водою
Якось до моїх рук потрапила рідна «Вечірка» за 16 березня 1957 року, на останній сторінці якої прочитала замітку під заголовком «Медаль за врятування потопаючих». У ній йшлося про трьох киян-водолазів, які першими у Радянському Союзі удостоїлися встановленої Президією Верховної Ради СРСР спеціальної медалі «За врятування потопаючих». Серед них був і Віктор Іванович Іванников, котрий і досі у строю – працює інструктором легководолазного відділу комунального підприємства «Плесо». У свої 77 він не проти одягнути скафандр і зануритися у воду, але лікарі категорично проти – діють згідно з інструкцією.
Ризик – благородна справа
Стати водолазом Віктор Іванович вирішив неспроста, адже народився і ріс біля води, на березі Дніпра. Його будинок стояв на Набережно-Хрещатицькій, 5. Бувало, влітку прокинеться – і гайда до річки. Щоб зануритися у воду, треба було перестрибнути через високий паркан. Це хлопчик робив миттю – наче вправний спортсмен долав бар’єр. Із розгону – у хвилі, і за кілька хвилин уже був на другому березі Дніпра. У такому ж темпі повертався назад. Щоденні тренування марно не пройшли: невдовзі він став відвідувати спортивне товариство «Водник», що розташовувалося на місці нинішнього річкового вокзалу. Залюбки грав у водне поло, плавав. Та понад усе любив із хлопчиками спостерігати за роботою водолазів, які піднімали з дна річки боєприпаси, міни, що залишилися там після війни. Ці люди видавалися Віктору такими відважними та сміливими, про яких лише пишуть у книгах та показують у кіно. До тих бойових знахідок дітвору близько не підпускали. Зате дозволяли інколи покататися у своїх рятувальних човнах. То були такі щасливі моменти, про які Віктор Іванович і досі пам’ятає.
У «Воднику» часто проходили різні спортивні змагання, зокрема й з плавання. Одного разу тренер запропонував Вікторові взяти участь у запливах на першість міста. Погодився без роздумувань. І показав з першого разу відмінний результат – ІІ розряд ГПО.
– Якщо ти без тренувань так вправно плаваєш, то які результати зможеш показувати, коли станеш тренуватися? – говорили йому товариші по команді.
Він з того лише усміхнувся, мовляв, якщо треба, то й І розряду доб’юся. І добився.
Після служби в армії Віктор Іванников почав працювати водолазом на рятувальній станції на Дніпрі. Звісно, до цього пройшов спеціальну підготовку. Але про спорт не забував – став членом збірної Києва з морського та рятувального багатоборства. Про його перемоги засвідчують численні пожовклі від часу дипломи, фотографії й нержавіючі медалі, які уже кілька десятиліть висять у його квартирі.
Перше, так би мовити, бойове хрещення він пройшов на озері неподалік Києва, коли ще був учнем водолазної групи. До них звернулися із військової комендатури міста з проханням дістати утопленика-військового, котрий пішов у «самоволку» і вирішив покупатися. Хлопці боялися опускатися під воду у скафандрі, бо це все-таки ризиковано для життя. Єдиний Віктор відчайдушно кивнув головою і сміливо одягнув водолазне спорядження. Йшов по дну навпомацки, бо під ногами було багато мулу і сонячні промені не пробивалися крізь мутну воду. Хоч би як там було – роботу виконав.
Із Десни піднімав танк
Ще один екзамен на мужність і відвагу довелося складати Віктору Івановичу на Десні, де військові проводили експеримент – потопили танк, а потім намагалися звідти його підняти. Військові водолази – аси з Балтики – з цим не впоралися, бо вони звикли працювати у морській стоячій воді, а тут сильна течія. Генерал-майор мало не плакав з відчаю, адже ось-ось мала приїхати адміральська комісія з Москви, а тут і кіт не валявся. «Може, мені викликати водолазів із Тихого океану?» – радився він із колегами, і попросив з’єднати його із цивільними, київськими.
– Я піду, – погодився Віктор Іванников. – Спробую пірнути і зачепити танк тросом.
Двічі доводилося водолазові занурюватися у деснянські бистрі води. Із другого заходу танк підняли на поверхню. Мужній вчинок, однак про самого героя мало хто знав, бо він, виконавши роботу, подався додому. Через кілька тижнів нагорода знайшла відчайдуха – йому вручили грошову премію 50 карбованців. А генерал, либонь, за таку операцію отримав орден…
За своє життя, а прослужив він водолазом не до 50 років, як того вимагає інструкція, а до 62, Іванников витягував з води не лише танк, але й трактор, автомобілі, на прохання міліції різну зброю – фінки, пістолети. Та найчастіше піднімав потопельників. Їх було понад двісті. Вісімдесятьом людям Віктор Іванович врятував життя.
– Першою медаллю «За врятування потопаючих» нагороджений у 1957 році, – розповідає. – Коли виніс з води 57 тіл. Другу й третю вручили мені трохи пізніше.
– То ви повний кавалер медалі «За врятування потопаючих»!
– Таке скажете, – зніяковів. – Мені вручили нагороди просто за мою чесну працю. Халтурити не вмію.
– А коли востаннє виходили на спортивні старти?
– У 1990-му, у Тернополі на ХІV чемпіонаті України із рятувального багатоборства. З Юрмали я також привіз диплом і радіоприймач, який і досі як новенький, бо, самі бачите, ніде у квартирі його поставити. А скільки годинників мені вручили як приз, мабуть, з десяток! Останні мої всесоюзні змагання були у 1975 році.
– До майстра спорту не доросли?
– Доріс, але за роботою ніколи було анкети заповнювати, так лишився без цього звання. Це мене якось не дуже хвилює.
Доводилося пірнати і без скафандра
Віктору Івановичу доводилося пірнати і без скафандра, адже дорога була кожна секунда: на ходу встигав одягнути лиш апарат із киснем. Саме йому вдалося підняти з дна річки 14-річну дівчинку-одеситку, котра з мамою відпочивала на Чорториї. А за боксером опустився раніше, ніж той ліг на дно, – за 2 хвилини витягнув бідолаху. Колись було значно більше утоплеників у Києві – майже 200 осіб за рік і стільки ж – у столичній області. Діти та й дорослі вчилися плавати в основному самотужки, про басейни годі було й мріяти. Нині статистика не така приголомшлива, проте без професіоналів-водолазів і тепер не обійтися. Віктор Іванович останні роки працює інструктором на КП «Плесо» – виховує собі гідну зміну. І дуже бідкається, що ця професія не приваблює чоловіків – платять за ризиковану працю мало. І рятувальні станції на його очах руйнуються. Держава приділяє мало уваги цьому і не дуже-то шанує таких людей. Донедавна він отримував мізерну пенсію – тепер трохи добавили. А коли має сили, працює. Київський Кусто й зараз пірнув би у скафандрі, та літа й лікарі не пускають. Колись опускався на глибину понад 40 метрів у річках, а під час тренувань на Чорному морі і на 60 метрів. На жаль, нині таких сміливців небагато – не ті часи…