Хворі самі сюди не приходять

Зізнаюся, до хоспісного відділення заходила із сум’яттям і острахом: чи стачить сил бачити біль, горе й страждання і не засмутити цих людей, скажімо, слізьми?

Звісно, палати з лежачими хворими – явище не дуже радісне, але всі чистенькі, доглянуті. Сімдесятирічна Марія Петрівна Волгіна, побачивши нас, заплакала. На запитання «Чому?» розповіла, що понад 40 років пропрацювала сестрою-господаркою у хірургічному відділенні цієї ж, 10-ї лікарні, допомагала сестрам  і нянечкам доглядати хворих, і навіть уявити не могла безпорадною себе. Та захворіла на трофічні (незаживаючі) виразки ніг, і не змогла ходити навіть після хірургічног лікування.

Антоніні Іванівній Цетенко 88 років, вона худенька, рухлива й могла б швидко ходити, але зламала ногу. Доки з’ясовували, від старості не наростає омріяний кістковий мозоль, чи неправильно склали кістки на нозі пенсіонерки, атрофувалися м’язи, і жінка навряд чи колись устане. Привезли її із 17-ї столичної лікарні (ще один шлях для безпорадних стареньких потрапити сюди). Донька-пенсіонерка як слід доглядати маму не зможе, тож вона поки що у хоспісі. Запитую у Валенини Юріївни, що буде з випискою цих жінок, а вона лише зітхає, точнісінько, як головний лікар…

50-річний Віктор Світящук досить швидко пересувається на інвалідному візку коридором, аби не сидіти в палаті. Розповів, що потрапив до хоспісу після ампутації ніг через гангрену, причиною якої вважає запущену виразку. Відсутність документів і постійного місця проживання наводять персонал відділення на думку про «бомжування», ночівлі абиде й обмороження кінцівок. Та всі роблять вигляд, що вірять, ні про що не розпитують. Про рідних запитала я. Чоловік розповів, що має на Львівщині сина й старшу сестру, але не хоче їх турбувати й обтяжувати.