Діва з характером Ліди Таран
Уже вдруге беру інтерв’ю в Лідії Таран. Звісно, вона – тележурналістка, робота якої викликає інтерес і глядачів, і друкованих ЗМІ. Та, крім усього іншого, мене не могло не зацікавити її прізвище. Скажу відразу: вже з’ясували, що ми – не родичі. Нині ж головною темою нашої розмови з Лідією Таран стала її нова, порівняно з «амплуа» спортивного коментатора на іншому каналі, роль ведучої «Часу новин» на «5 каналі».
Роботи – під зав’язку...
Отож, розмова наша з цього й почалася: як почувається Лідія Таран на відносно новому місці, виконуючи принципово інше завдання? Що дає їй ця робота – інтенсивна і непроста зокрема з огляду на спілкування з різними політиками?
– Скажу відверто: такого навантаження, як на «5 каналі», здається, в мене ніколи ще не було. Роботи – під самісіньку зав’язку. Але це свідомий вибір – і мій, і кожного, хто приходить туди працювати. Що дає ця робота? Величезну практику спілкування з найрізноманітнішими людьми від політиків, до «зіркових» артистів. Праця телеведучого у «Часі новин» дає, сказала б, абсолютний вишкіл у плані швидкого адекватного реагування на події. Розповідати про найсвіжіше з того, що сталося, і це щогодини – екстремальне завдання саме по собі. Екстремальне – бо все це робиться зовсім невеликим гуртом людей. Уявіть собі щось на зразок українського CNN, але те, що в них роблять тридцять людей, у нас – три.
– Наскільки часто маєте відчуття саме добре виконаної роботи?
– Задоволення від роботи дістаю тоді, коли розумію, що ефір пройшов непогано.
– Іноді важко навіть слухати інтерв’ю з нашими політиками. Помітно, що здебільшого вони в будь-який спосіб уникають відповідей на конкретні запитання. Навіщо ж тоді приходити на ефір? Вас особисто це не дратує?
– Ми не можемо не запрошувати політиків на наш ефір. Але дочекатися від них чітких відповідей на конкретні запитання буває справді проблематичним. Часто наші політики йдуть на ефір такими собі цапами-відбувайлами, маючи, очевидно, відповідні вказівки і хист: говорити так, щоб нічого по суті не сказати. Якщо у певні часи через темники взагалі важко було заманити когось на прямий ефір, то сьогодні політики охоче приходять, але часто не виправдовують очікувань телеглядачів. Не хочу всіх підряд міряти одним лекалом, але інколи вони демонструють не лише певну неповагу до ведучого, а й до глядацької аудиторії, що найбільш прикро. Іноді домогтися від них конкретної інформації – це спромогтися на маленький подвиг.
– Політики – люди публічні. Принаймні такими мають бути. Втім, може, вони чекають, коли ви їх як ведуча «розговорите»?
– Часу на те, щоб, як ви кажете, «розговорити» будь-кого, катастрофічно бракує. Є якихось секунд десять-двадцять перед прямим ефіром.
– Чи могли б сказати, що навчилися легко й невимушено перебивати співрозмовників, коли вони відповідають не по суті?
– Ні, легко і невимушено – досі не навчилася. Я не належу до тієї категорії людей, які вміють будь-якою ціною домогтися відповіді на своє запитання, якщо співрозмовник цього свідомо уникає. Особливо складно перебити, наприклад, політиків, які вступили у суперечку між собою безпосередньо в студії. Вони зовсім не чують журналіста, бо втягнуті в словесну боротьбу одне з одним.
– Чи могли б ви працювати в умовах цензури?
– Я не хотіла б навіть уявляти себе в умовах внутрішньої еміграції. Так, як це сталося з багатьма колегами-журналістами в Росії. Там тележурналісти спершу перейшли до друкованих ЗМІ, потім, коли й там стало працювати неможливо, пішли в інтернет-видання. А коли й там перекриють кисень, то їм просто доведеться змінити фах... Тележурналісти, як не крути, залежать від власників того чи того каналу. І лише від стійкості та професійності залежить, чи відстоять право на професію, чи здадуться і мутують під впливом інтересів власника.
– Яким є вдалий робочий день для вас?
– Вдалий день – це коли ми встигли негайно зреагувати на подію, зуміли швидко запросити на ефір коментатора, загалом оперативно і якісно зробити свою роботу. Але після такого дня я не можу довго заснути, бо з тебе вичавлено всі соки, випито всю енергію.
– А який вихідний день вдалий?
– Це просто день, коли я нічого не роблю...
– Встигаєте відіспатися?
– Намагаюся, бо ж сили потрібні на ту саму роботу. У такому режимі, як у телеведучих нашого каналу, важко працювати тривалий час. Про це знає навіть керівництво. Ми, тележурналісти, поставлені в такі умови. Коли йдеться про той чи той телевізійний канал як про ринковий конкурентоспроможний продукт, тоді має розширюватися штат і вкладатися інвестиції. Відомо: щоб заробляти, спершу треба вкладати. Телебачення – той самий бізнес.
Приватне життя публічної людини
– А тепер поговоримо про цілковито приємне. Як ви любите відпочивати?
– Нічого особливого. Відомо: змінити вид діяльності, перемкнути увагу – це надійний спосіб відключити мізки. Цього року під час відпустки їздила на тиждень у Карпати. Там я робила все те, що роблять люди в таких випадках: ходила в гори, милувалася ріками й озерами...
– Чи впізнають вас на вулицях? Чи не набридає увага?
– Мене важко впізнати на вулиці без косметики, без ділового одягу, в якому звикли бачити мене на екрані. Це полегшує життя. Якби я була однакова на екрані і «в житті», було б важче. Я вже звикла, як це буває у Києві. Перша реакція, приміром, якщо тебе впізнали продавщиці, коли заходиш до магазину. Вони перемовляються-перешіптуються між собою, до тебе долинають уривки фраз, і нарешті тебе перепитує хтось із сміливіших із персоналу: «А ви не така-то?»
У цьому немає нічого виняткового: цікавість властива людям. У Києві взагалі нікого нічим не здивуєш і часто ніхто вже не реагує на якісь знайомі обличчя.
Бо «великий брат» камери стежить за нами всюди...
– Коли ми з вами зустрічалися минулого разу, ви розповідали, як підбирали собі парфуми, домінантою яких була нотка лимона. Не повірите, я також придбала такі самі і полюбила їх саме за підняття тонусу... Чи змінюєте час від часу парфуми?
– Звичайно, змінюю їх, як тільки закінчується черговий флакон. Нині я користуюся парфумами, домінантою яких є нота полину, м’яти та інших рослин. Через те запах мені й сподобався, бо там цілком природні аромати, без солодкавості.
– До речі, для інтенсивної роботи потребуєте якихось тонізуючих засобів?
– Що вам сказати: сама робота тонізує! Нещодавно ми з колегами жартували: забери в нас, тележурналістів, шалену напругу, то життя стане надзвичайно нудним.
Сузір’я Діви – «телевізійне»
Я знала батька Лідії Таран. Вона схожа на нього – як дочка може бути схожою на свого тата.
Лідія – природна білявка. Очі – сіро-зелені, дуже уважні, пильні. Пальці рук, я б сказала, дуже музикальні: довгі, гнучкі. Коли тележурналістка сидить передімною – справляє враження тендітної і навіть крихкої. Але на екрані відчувається: твердий характер!
– Якраз не твердий, – заперечує Лідія. – Характер – діло наживне, як кажуть. І – цілком професійне: інакше просто не можна було б працювати телеведучою.
– А хто ви за гороскопом?
– Народилася під знаком Діви, 19 вересня. Як з’ясувалося, під цим знаком також народилося чимало телеведучих, і жінок, і чоловіків, чомусь особливо на каналі «1+1». Звичайно, це випадковий збіг: не треба в цьому вбачати щось надзвичайне.
– Мені іноді здається, що моє прізвище почало особливо «грати» саме в другій половині життя.
– Вважаю, що в другій половині життя незалежно від прізвища стаєш категоричнішим. Бо вже знаєш ціну вчинків людей, їхніх дій і намірів.
– Чи виникало у вас коли-небудь бажання змінити прізвище?
– Ні, такого не було ніколи.
– Якось бенгалка Мрідула Гош розповіла мені, що в університеті ви успішно вивчали гінді на її курсі.
– Так, колись непогано знала гінді. Знання іноземних мов – це завжди добре. Погано, коли не практикуєш і мови забуваються. Та якось їздила у відрядження до однієї країни, де три четверті населення – індуси. І дуже добре, що могла привітатися до них, щось сказати, хоча й не могла розуміти їх. Що більше в тебе знань, то, звісно, тим краще і для твого професійного, і людського розвитку. Англійську вчила трохи самотужки, в університеті – французьку та гінді. А коли потрапила до Лондона і нікого англомовного не було поряд, то сама собі давала раду зі своєю англійською.
– Що визнали б найхарактернішим у вашій натурі?
– Не сказала б, що в мене є щось дуже характерне. Немає впертості, а є дипломатичність – може, це дає мені можливість працювати. Вважаю, це не найкраща риса. Набагато екстравагантніше бути непоступливим, стояти комусь упоперек горла. Але я так не вмію.
– Чи могли б сказати, що любите себе?
– Я тільки вчуся любити себе. Роблю перші кроки. Може, комусь здається, що я себе все-таки люблю. Та насправді це тільки видимість, самозахист. Мої друзі і знайомі кажуть: «Коли ти себе полюбиш?» Але це – не природний мій стан. Себелюбство, до речі, – хороша позиція для початку діалогу в студії. Коли ведучий любить себе і з висоти цієї любові ставить запитання гостям – це теж позиція. І це по-своєму цікаво людям.
– Ви – киянка. Які ваші улюблені куточки Києва?
– Я не буду оригінальною: це Андріївський узвіз, Володимирська гірка. Люблю весь Поділ – від Поштової площі й до промзони на метро «Тараса Шевченка». Для мене це надзвичайно енергетичні місця, мені там вільно, бо немає висотних будівель.
– Коли ми попередній раз зустрічалися, я навіть не заводила мови про авто. А тепер...
– Я вже рік за кермом. Щасливий співавтор трьох ДТП. Усі легкі – потерпали переважно стовбчики та дерева.
– Мені здається, що нині, коли в Києві вісімсот тисяч автомобілів, їздити надзвичайно проблематично.
– Маєте рацію. Ніхто нікому не поступається, кожен створює проблеми для інших, і кожен вважає, що інші створюють проблеми саме для нього.
– Кажуть, жінки вибирають собі авто передусім за дизайном.
– Так воно і є. Свій перший автомобіль «Сузукі-Свіфт» я вибрала саме за поєднання дизайн – ціна – якість. Важливим був колір – червоний: бо його добре видно на дорозі.