Голубе намисто з дубової скрині
Укожного – свій шлях широкий. Комусь він стелиться до ніг рівненько, а комусь доводиться долати круті підйоми, збивати до крові коліна, щоб вибратися на гору. Добре, якщо стрінуться на цій дорозі хороші люди, які плече підставлять, дадуть вчасно пораду, а чи навіть просто поспівчувають, – бо й від того легше стає. Інколи таким попутником, випадковим перехожим стає людина, з якою пов’язуєш свою долю на увесь вік: ділиш з нею навпіл у любові та злагоді й радощі, і тривоги.
Саме такого чоловіка зустріла Олена Носенко. Родом Олександр Самойлов із російського Великого Устюга – батьківщини Діда Мороза. А поєднала їх – пісня, яка не змовкає в їхньому домі. Навпаки, звучить гучніше, бо сімейний дует Самойлов-Носенко перетворився у квартет: долучилися дві доньки Катруся й Ганнуся. І тепер жодне свято у домі не обходиться без пісень, колядок.
– А яких пісень у вашому репертуарі все ж таки більше: українських чи російських? – цікавлюся у пані Олени.
– Мабуть, що українських. Наш татко дуже любить наші народні жартівливі, колядки. Він за фахом диригент, а я – вчитель музики, отож музика нас супроводжує все життя. Старша донька – також диригент, закінчила музичне училище іме-ні Глієра, а після – університет, факультет психології. Ганнуся, їй 14 років, також влилася у наш музичний гурт. Гени беруть своє.
Носенки – родом із Полтавщини. У славному селі Сасенівка й досі стоїть бабусина хата, збудована 1915 року, яку Самойлови називають своїм маєтком. Тут вони проводять, зазвичай, свої відпустки, а дівчата – канікули. І летять до того прадавнього порогу, мов на крилах, адже у глиняній хатині так затишно і хороше. Тут збереглися гребінка, рублі, прялка, макітра, ступа, якими користувалася ще прабаба Степанида. А скриня її – то справжня скарбниця всіляких чудес, легенд, бувальщин. Пані Олена не без хвилювання згадує, як старенька Степанида відчиняла віко тієї скрині – і хата наповнювалася якимось незвичним запахом. А тоді обережно, одне за одним, діставала звідти свій одяг: вишиту сорочку, корсет, кожух, намисто, а з самісінького дна – вишивані наволочки та простирадла з відбіленого на сонці полотна. Після провітрювання з такою ж охайністю вносила до хати усе назад і клала в скриню. Це був її ритуал.
– Відтоді ген скільки зим та літ спливло, а ми й досі бережемо старий, вже трохи рудуватий, вишитий рушник з тієї скрині, – каже пані Олена. – А голубе намисто мої дівчатка одягають для певної святкової оказії. Йому теж, либонь, років зо сто, як і рушникові.
У намиста є своя історія: його подарувала мама Ганна своїй доньці Явдоні, коли та ходила пішки на прощу до Києво-Печерської лаври. Як стверджує пані Олена, у нього дивовижна енергетика. Тепер це намисто на шиї вже п’ятого покоління.
– А що то за вітряк на картині, він також має якийсь зв’язок з вашим родом?
– Звісно. Його змайстрував Тимофій Носенко, а тепер цей вітряк у музеї в Пироговому, праворуч від входу. А ось портсигар мого дідуся Олексія Григоровича Панасюка, батька моєї мами Лідії Олексіївни. Він був на фронті у Другу світову, мав орден за визволення Радянського Заполяр’я. Доля в обох дідів сумна. Дід Тимофій помер у роки голодомору: зробив людям певну роботу і вони за це розплатилися із ним харчами, той з радості наївся і помер.
А господар родини Самойлових Олександр Борисович зберігає справжні ликові постоли, у яких колись ходили його прародичі. Валдайський дзвіночок дивовижно мелодійний, вочевидь, висів на корові, яку випасали у лісах, і щоб вона не заблукала у хащах і пастух її не загубив, мала на шиї дзвінкий орієнтир. І роль Діда Мороза дуже пасує Олександру Борисовичу – він її грав не один раз у дитсадку та в школі.
Дівчатка змалку з радістю їздять на Полтавщину, у свою рідну Сасенівку і більш за все люблять посидіти на старій, як світ, дубовій скрині. А коли мама починала розповідати їм всілякі легенди про неї, вони засипали, як після доброї казки з гарним кінцем. Ще трохи мине часу, і з’являться у Самойлових онуки, котрим вони розкажуть і про скриню, і про постоли, вітряк, портсигар, і передадуть їм у спадок голубе намисто. А ще вони неодмінно привезуть їх на свій маєток, у глиняну хату. Зберуть за столом свій великий і славний рід і заспівають разом гарну пісню: про долю, про волю, про любов і віру, про те, чим живуть нині й чим житимуть завтра.